Розділ без назви (1)

-- Чи траплялося, щоб проказа вражала очі і просувалася зоровим нервом?

-- До сих пір – ні.

-- Кого вони хочуть вбити? – зацікавився поляк. – Хтось їх навмисне заражує? Це ж неможливо.

Старий легко посміхнувся.

-- Легенда. Дурна легенда. Нема про що говорити.

По обличчю Гансена було видно,що він якраз не проти поговорити про це, але красномовний погляд колеги успішно його зупинив.

-- Нам не вдалося довести на сто відсотків, якими шляхами передається проказа, -- сказав Армауер. – Ми припускаємо, що через бактерії присутні у виділеннях хворих, отже навмисне зараження можна здійснити, хоча це й непросто. Ми також не відкидаємо можливості переміщення бацил в краплинах пари, яку видихають хворі разом з повітрям, але як наразі нам не вдалося підтвердити цього.

Павел відчув, як в нього по спині тече краплина холодного поту.

***

Армауер Гансен запросив гостя на обід у невеличкій, тихій їдальні неподалік від лікарні. Ресторан влаштували в старому, дерев'яному будинку. Частину стін усунули, залишивши однак стовпи, що підтримували дах. Коли вони ввійшли до середини, зал був майже повністю заповнений.

-- Здається, вільних місць немає, -- зауважив Скужевський.

-- Спокійно, зараз будуть.

І дійсно, в одну мить місць побільшало, а через наступних кілька хвилин, опустіла половина приміщення. Вони сіли за звільнений столик. Підійшла офіціантка і дала їм меню. Армауер замовив гуляш з оленини і рибний суп. Дівчина похапцем зникла.

-- Чому всі так швидко вийшли? – поцікавився поляк.

Гансен широко посміхнувся.

-- Вгадай.

Павел довго думав, а потім знизав плечима.

-- Звичайно ж тому, що вони вважають нас нечистими, втікають від нас, як від хворих, заражених звірів, -- пояснив безтурботно доктор Гансен. – Зрештою, я їм не дивуюся.

-- А якщо власник ресторану покличе на допомогу кількох сусідів і викине нас?

-- Ні. Я власник. Це єдине місце в Бергені де я можу спокійно поїсти. З інших ресторанів і таверн мене б дійсно відразу вигнали. Немає нічого гіршого ніж недобра слава, -- зітхнув він.