Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Аби тільки не було боляче.

— Не буде боляче.

— Я не можу… не можу зносити болю. — Її почав знемагати сон. Голос зазвучав глухіше. — Просто не можу…

Равік оглянув те місце, де ввійшла куля. Великі судини не зачеплені. І не видно було, щоб куля десь вийшла. Він поклав компрес і перев’язав рану, не сказавши Джоан, чого боявся.

— Хто тебе поклав на ліжко? — спитав він. — Ти сама…

— Він…

— А ти… ти могла ходити?

У її каламутних, великих, як озера, очах знов з'явився переляк.

— А що таке?.. Я… ні, я не могла поворухнути ногою… Вона… Що з нею, Равіку?

— Нічого. Я так і думав. Потім усе мине.

Повернувся чоловік.

— Клініка…

Равік квапливо підійшов до телефону.

— Хто це? Ежені? Палату… так… і викличте Вебера. — Він кинув оком на спальню і стишив голос — Приготуйте все. Доведеться негайно оперувати. Я викликав «швидку допомогу». Нещасний випадок… Так… так… правильно… за десять хвилин…

Він поклав трубку і трохи постояв. Стіл. Пляшка м’ятної наливки, гидотне пійло. Чарки. Пахучі сигарети з трояндових пелюсток, теж гидота. Револьвер на килимі, немов у поганому фільмі. І кров. Усе неправда. Чого я себе дурю, все правда… Тепер він знав, хто цей чоловік, що привіз його. Смокінг із надто рівними плечима, напомаджений прилизаний чуб, легенький запах парфумів «Шевальє д’Орсе», що дратував його дорогою, каблучки на пальцях… Це той актор, з погроз якого він сміявся. Добре прицілився, подумав він. Ні, взагалі не цілився. Коли цілишся, то так не влучиш. Так можна влучити лише тоді, коли сам того не хочеш.

Равік вернувся до спальні. Чоловік стояв навколішки біля ліжка. Ще б пак. Інакше він не міг. Він щось говорив, нарікав, знов говорив, слова так і сипалися з нього…

— Встаньте, — сказав Равік.

Чоловік слухняно підвівся й машинально обтрусив коліна. Равік глянув йому в обличчя. Сльози! Ще їх бракувало!

— Я не хотів цього! Присягаюся, що не хотів у неї влучити. Не хотів, це просто нещасний випадок, сліпий випадок!

Равік мало не виблював. Сліпий випадок! Скоро він почне ще промовляти ямбами.