— То виговорись. Говори, поки стане сили. Поки врешті заспокоїшся. Ти не росіянин, а то б відразу зрозумів мене.
Равік випростався.
— Борисе, — сказав він. — Я знаю одне: щурів треба нищити, а не чекати, вкусять вони чи ні. Але говорити про це я не можу. Я думатиму. Обмірковуватиму, як найкраще вбити його. Готуватиму вбивство, як операцію. Якщо взагалі щось можна підготувати. Я повинен звикнути до того, що мене чекає. В мене є на це два тижні. Це добре. Хтозна-як добре. Я за цей час привчу себе бути спокійним. Ти маєш слушність. Можна виговоритися, щоб стати спокійним і розважним. Але того самого можна досягти й роздумами. Холодно обмірковуючи все, я ненависть оберну в цілеспрямованість. Я подумки вбиватиму його стільки разів, що набуду звичку, поки він приїде. Всоте вбиваєш розважніше і спокійніше, ніж уперше. А тепер поговорімо. Але про щось інше. Наприклад, он про ті білі троянди. Глянь на них! Такої задушливої ночі, як сьогодні, вони ніби сніг. Ніби піна на бурхливому прибої ночі. Ти задоволений?
— Ні,— відповів Морозов.
— Добре. Глянь на це літо. Літо тисяча дев’ятсот тридцять дев'ятого року. Воно тхне порохом. Троянди вже тепер здаються снігом, який узимку покриє братські могили. Зате ми всі веселі, правда? Хай живе сторіччя невтручання! Сторіччя закам’янілих людських душ! Цієї ночі багатьох уб’ють, Борисе. І кожної ночі вбивають. Багатьох. Горять міста, десь голосять євреї, чехи гинуть по лісах, китайці горять, облиті японським газоліном, у концентраційних таборах шаленіє смерть, то невже ми будемо по-жіночому проливати сльози, коли треба знищити вбивцю? Ми до нього доберемося, відправимо його на той світ, раз — і каюк, як нам часто доводилось робити з невинними людьми, що відрізнялися від нас тільки іншим військовим мундиром…
— Добре, — сказав Морозов. — Принаймні краще, ніж досі. Ти ніколи не вчився орудувати ножем? Ніхто б нічого не почув.
— Дай мені спокій, на сьогодні досить. Колись же мені треба виспатись. Біс його знає, чи пощастить заснути, хоч я й удаю такого спокійного. Розумієш?
— Ще б пак.
— Цієї ночі я буду без кінця вбивати. За два тижні я повинен стати безвідмовним автоматом. Тепер головне витримати ці два тижні. До того часу, коли я нарешті зможу спокійно заснути. Хміль мені не допоможе. Снодійне також. Я виснажуся так, що врешті засну. Тоді другого дня буду знов добре себе почувати. Розумієш?
Морозов помовчав.
— Знайди собі жінку, — нарешті сказав він.
— Що це мені дасть?
— Щось та дасть. Спати з жінкою завжди добре. Подзвони Джоан. Вона прийде.
Джоан. А й справді. Вона перед тим була в ресторані. Щось казала. Він забув, що саме.
— Я не росіянин, — сказав Равік. — Що ти ще мені порадиш? Тільки щось просте. Найпростіше.
— Господи боже! Не ускладнюй життя! Найпростіший спосіб звільнитися від кохання до жінки — час від часу спати з нею. Не давай волі уяві. Нащо драматизувати цілком природний акт?
— Так, — мовив Равік. — Нащо?
— То давай я подзвоню Джоан. Щось наверзу їй. Недарма ж я працюю швейцаром.
— Сиди. І так усе гаразд. Краще пиймо й дивімося на троянди. Такі білі бувають обличчя мертвих у місячному світлі, після кулеметного обстрілу з повітря. Я колись бачив у Іспанії. Робітник-металург Пабло Нонас сказав тоді, що небо вигадали фашисти. Він залишився з однією ногою. І був трохи сердитий на мене за те, що я не заспиртував йому відрізану ногу. Вважав, що так він уже на четвертину похований. Він не знав, що ту ногу вкрали собаки і зжерли…
XXV
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Твори в двох томах » автора Еріх Марія Ремарк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ТРІУМФАЛЬНА АРКА“ на сторінці 262. Приємного читання.