Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

Равік був досвідченим пожильцем. Йому не треба було прозорих натяків, він і так розумів, чого від нього хоче готельна обслуга. Він витяг п’ять франків і поклав на столик.

— Дякую, пане. Бажаю вам веселого вечора. Ви на вигляд помолодшали, пане.

— Я й почуваю себе молодшим. Усього найкращого.

На вулиці Равік постояв. Чого він заходив до готелю? Ще тільки бракує, щоб він подався до «Шехерезади» і впився там.

Він поглянув на всіяне зірками небо. Радів би, що так вийшло. Не доведеться довго з’ясовувати стосунки. Знав же, що так буде, і Джоан знала. Принаймні наприкінці. Вона вибрала найкращий шлях. Саме той, що треба. Жодних пояснень. Пояснення завжди трохи фальшиві. Почуттям не потрібні пояснення. їм потрібна тільки дія. Хвалити бога, що обійшлося без моралі. Хвалити бога, що Джоан не моралістка. Вона звикла діяти. Годі. Кінець. Без зайвої шарпанини. Він також діяв. То чого ж він тепер тут стоїть? Мабуть, на нього вплинуло так повітря. Лагідний серпанок травня і вечірній Париж… І, звичайно, ніч. Уночі людина інакша, ніж удень.

Равік вернувся до готелю.

— Можна від вас зателефонувати?

— Можна, пане. Тільки в нас немає телефонної будки. Самий оцей апарат.

— Він мене влаштує.

Равік глянув на годинник. Може бути, що Вебер у клініці. Тепер якраз година останнього вечірнього обходу.

— Там є доктор Вебер? — спитав він у сестри. Голос був йому незнайомий. Мабуть, якась нова.

— Доктор Вебер не може підійти до телефону.

— Його немає?

— Є. Але не може підійти до телефону.

— Послухайте. Підіть і скажіть йому, що телефонує Равік. Негайно підіть. Дуже важлива справа. Я почекаю біля телефону.

— Добре, — нерішуче мовила сестра. — Я скажу, але він не підійде до трубки.

— Побачимо. Тільки швидше скажіть. Не забудьте: Равік.

За мить Вебер узяв трубку.

— Равіку! Де ви?

— У Парижі. Сьогодні повернувся. У вас якась операція?