Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— Равіку, — мовив він лагідним тоном, — ти розмовляєш зі своїм батечком Борисом, знавцем людського серця. Не ходи навколо, а питай навпростець, щоб усе швидше лишилося позаду.

— Добре. Де Джоан?

— Не знаю. Кілька тижнів я вже нічого про неї не знаю. Навіть не бачив її.

— А раніше бачив?

— Раніше вона часом питала про тебе. А потім перестала.

— Вона вже не виступає в «Шехерезаді»?

— Ні. Перестала десь тижнів із п’ять тому. Потім іще двічі або тричі заходила й теж перестала.

— Її немає в Парижі?

— Мабуть, немає. Принаймні так мені здається. А то б вона часом таки зайшла до «Шехерезади».

— Ти не знаєш, що вона робить?

— Здається, знімається в якомусь фільмі. Принаймні так вона казала гардеробниці. Ти ж бо знаєш, як воно буває. Завжди знайдеться якась бісова притичина.

— Притичина?

— Атож, — понуро сказав Морозов. — А що ще, Равіку? Ти сподівався чогось іншого?

— Сподівався.

Морозов замовк.

— Сподіватися — це одне, а знати — зовсім інше, — мовив Равік.

— Тільки для нікчемних романтиків. Випий чогось путящого, кинь той лимонад. Хоча б кальвадосу…

— Тільки не кальвадосу. Нехай уже коньяку, якщо це тебе влаштує. Або, про мене, вип’ю й кальвадосу.

— Нарешті,— сказав Морозов.

Вікна. Синюваті обриси дахів. Витерта червона канапа. Ліжко. Равік знав, що доведеться все це витримати. Він сидів на канапі й курив. Морозов приніс йому речі і сказав, де його можна буде знайти.