Розділ «ТРІУМФАЛЬНА АРКА»

— У чавунну. Ці маруди винюхали, що ви перебуваєте в Парижі нелегально?

— Певне.

— І адресу дізналися?

— Звичайно, ні. Не можу ж я підводити свій старенький «Ентернасіональ». Господиню оштрафували б за те, що вона тримає незареєстрованих пожильців. А потім улаштували б облаву і схопили б з десяток утікачів. Цього разу я назвав готель «Ланкастер». Дорогий, розкішний, невеличкий готель. Я там колись жив у добрі давні часи.

— У вас тепер нове прізвище? Воцек?

— Владимир Воцек. — Равік посміхнувся. — Четверте прізвище.

— От халепа, — сказав Вебер. — Що ж робити, Равіку?

— Не так багато є можливостей щось зробити. Головне, щоб ті типи не довідалися, що я у Франції не вперше. А то дадуть шість місяців в’язниці.

— Хай їм чорт!

— Так, світ з кожним днем стає гуманніший. Живи в небезпеці, казав Ніцше. Емігранти так і роблять — мимоволі.

— А якщо поліція не довідається ні про що?

— То, мабуть, обійдеться двома тижнями. А потім, як завжди, вишлють.

— А далі що?

— Далі я повернуся назад.

— Поки вас знову спіймають?

— Саме так. Цього разу в мене була довга перерва. Два роки. Ціле життя.

— Треба щось робити. Так довше тривати не може.

— Чому ж, може. А що ж ви зробите?

Вебер замислився.

— Дюран! — раптом вигукнув він. — Звичайно! Він людина впливова, має повно знайомих… — Вебер не докінчив своєї думки, бо згадав про інше. — Боже мій, та ви ж самі оперували одного з головних бонз, що відають справами емігрантів! Того, з жовчним міхуром!