Розділ «Оповідання та новели»

— Роберте, — промовив безстрасний, холодний голос судді, — я думала, що вийшла заміж за джентльмена...

Ось воно, починається. І все ж він пильно дивився на гілку яблуні, по якій він колись не раз вилазив з цього вікна, і йому здавалося, що він міг би це зробити й зараз. А скільки могло бути квітів на яблуні — мабуть, мільйонів десять. Але біля нього хтось знов заговорив:

— Я думала, що вийшла заміж за джентльмена, але...

Але чого ж це вона підійшла до нього так близько?

— Але я бачу, що мій чоловік...

Невже це говорить Алісія?

— Більше, ніж джентльмен, більше, ніж порядна людина, він... людина. Бобе, любий, поцілуй мене.

Місто було десь далеко-далеко.

Троянди, хитрощі й романтика[346]

Переклад М. Рябової

Ревенель, мандрівник, художник і поет, шпурнув журнал на підлогу. Семмі Браун, клерк біржевого маклера, що сидів біля вікна, схопився.

— Що з тобою, Ревві? — спитав він. — Мабуть, критика рознесла твої твори.

— Умерла романтика, — недбалим тоном промовив Ревенель. А коли Ревенель говорив недбалим тоном, то це значило, що він до даної справи ставиться серйозно. Він підняв журнал і почав його гортати.

— Навіть такий філістер[347], як ти, Семмі, — уже серйозним тоном заговорив Ревенель (а це значило, що він говорить недбало), — повинен це зрозуміти. От перед нами журнал, на сторінках якого колись друкувалися По[348], Ловел[349], Вітмен[350], Брет Гарт[351], Д’ю Мор’є[352], Ланьє... Ну, ти розумієш, що це був за журнал. А цей номер, це — справжнє літературне свято: стаття про кочегарів та про вугільні комори на військових кораблях, способи виготовляти ліверну ковбасу, продовження оповідання про “Зразковий інтернаціональний порошок для випікання, продається в Вол-Стріті”; а от ціла поема про ведмедя, якого президентові не пощастило підстрелити[353]; далі оповідання про якусь молоду жінку, що цілий тиждень шила штани в Іст Сайді, щоб зручніше було шпигувати; потім ще один белетристичний твір, від якого так і тхне гаражем та автомобілем певної марки, хоч у назві й стоїть і “Амур” і “Шофер”. А от ще стаття про морську стратегію, ілюстрована зразками кораблів Еспанської Армади[354] й сучасними поромами; потім оповідання про те, як лідерові якоїсь політичної організації пощастило заволодіти серцем красуні з П’ятої Авеню, підбивши їй око й відмовившись голосувати за несправедливий наказ чий саме — конгресу чи департаменту в справі прибирання вулиць — не сказано), і, нарешті, дев’ятнадцять сторінок від видавця, де він хвастовито розповідає про великий тираж свого видання. Все це вкупі, Семмі, — некролог романтиці.

Семмі Браун з комфортом умостився в шкіряному кріслі біля відчиненого вікна. Костюм його, брунастого кольору з чіткими клітинками, прегарно гармоніював тоном з кінчиками чотирьох сигар, що виглядали з жилетної кешені. Черевики на ньому були ясно-жовті, панчішки — зелені, сорочка — небесно-блакитна, а на високий сніжно-білий комірчик, твердий як алмаз, спустився чорний метелик і розгорнув по ньому крильця. Лице Семмі — найнезначніша частина його подоби — було кругле, рожеве, досить приємне, а по очах було видно, що гнана романтика там не знайшла б собі притулку.

Ревенелеве вікно виходило на старий сад, зарослий віковими деревами й кущами. По один бік цього саду підносився дім, де наймав кімнату Ревенель, а від вулиці його відділяла висока цегляна стіна. Якраз проти Ревенелевого вікна стояв напівзахований у густому листі старий-престарий будинок. Це був обложений замок. Місто вило, ревіло, кричало й билося в його подвійну браму, розмахувало над мурами білими чеками, пропонуючи умови здачі. Сірий пил лягав на зелене листя, облога ставала все запальніша, все завзятіша, але звідний міст не спускався. Оповідати й далі у цьому лицарському тоні не варто. Просто в цьому домі жив старий джентльмен, що любив свій рідний куток і не хотів його продавати. У цьому й полягає вся романтика обложеного замку.

Семмі Браун приходив до Ревенеля разів три-чотири на тиждень. Він теж був членом клубу поетів, бо колись Брауни були люди видатні, і лише він, Семмі, трохи вульгаризувався під впливом бізнесу. Правда, щодо кінного спорту та крокету він теж був видатною особою, але щодо пісень, то єдиною піснею, що доходила йому до серця, було цокання годинника, а на оплакування померлої романтики сліз у нього не було. Він любив сидіти в шкіряному кріслі біля Ревенелевого вікна. Ревенель нічого не мав проти цього. По-перше, Семмі, здавалось, любив його слухати, а по-друге, цей клерк біржового маклера, як яскраве втілення сучасності та її гидотної практичности, був Ревенелеві за спокутного козла[355].

— Я тобі зараз скажу, що з тобою, — сказав Семмі, якого бізнесмени навчили тонкої проникливости. — Цей журнал не прийняв який-небудь невдалий плід твоєї творчості, от ти й злий на нього.

— Така догадка годилась би десь на Вол Стріті або на виборах голови жіночого клюбу, — спокійно відмовив Ревенель. — Якраз у цьому номері надруковано мою поему, якщо ти дозволиш мені так назвати її.

— Ану, прочитай, — сказав Семмі, стежачи за клубами диму, що він якраз випустив у вікно.