Розділ «Оповідання та новели»

— Сестро, — сказав Антоні Рокуол, — я залишив свого пірата в чорт зна якому важкому стані. Його корабель тільки що зазнав аварії, але він занадто добре знає ціну грошам, щоб дати йому затонути. Дай мені дочитати цей розділ.

Оповідання, власне, тут мало закінчитися. Я не менше, — ніж ви, хотів би поставити тут крапку. Але істина? Адже треба спуститися за тою істиною на дно колодязя!

Наступного дня особа з червовими руками й блакитною краваткою, що звала себе Келлі, подзвонила біля під’їзду особняка Рокуола. Цю особу негайно припровадили до кабінету.

— Ну, — сказав Антоні, дістаючи свою чекову книжку, — здорово ви наробили з мила піни! Який там у нас рахунок? Я дав вам п’ять тисяч готівкою.

— Я доплатив ще триста доларів своїх, — сказав Келлі. — Мені довелося трохи перевищити кошторис. Фургони від крамниць та кеби я дістав переважно по п’ять доларів, але платформи та дроги здебільшого дерли з мене по десятці. Шофери вимагали не менше, ніж по десятці а деякі платформи з вантажем то й по двадцять. Найбільше з мене здерли фараони. Двом довелося заплатити по п’ятдесят, з іншим по двадцять та по двадцять п’ять. Але яке видовище, містер Рокуол, — га! І без будь-якої репетиції. Хлопці прибули на місце хвилина в хвилину. Ну й захаращення було, я вам скажу! Протягом двох годин навіть змії не вдалося б пролізти вулицею.

— Отже, тисяча триста... ось, Келлі, — сказав Антоні Рокуол, відриваючи чек. — Тисяча доларів гонорару і триста, що ви витратили з своїх. До речі, — грошима ви не нехтуєте, Келлі?

— Я? — сказав Келлі. — Та я ладен дати по морді людині, що видумала бідність!

Коли Келлі вже виходив, Антоні спинив його.

— Ви не помітили, — спитав він, — там, в отій каші, не було такого, знаєте, начебто товстенького хлопчика — зовсім голого, — з луком та стрілами, знаєте?

— Ех-і, — відповів здивований Келлі. — Не бачив такого... Та якби він був такий, як ви кажете, то фараони, напевне, його зараз би схопили.

— Я боявся, щоб цей шибеник, не спізнився, — усміхнувся Антоні. — Ну, бувайте здорові, Келлі!

Кульбаба[228]

Переклад Ю. Іванова

Був березневий день.

Коли ви пишете оповідання, ніколи не починайте так. Нема гіршої передмови. Невиразно, плесковато, сухо, ніби вітром підбито. Але в цьому разі можливо. Бо подальший вступ, що з нього, власне, треба було розпочати повістку, надто дикий, і неподібний, щоб можна було шпурнути його читачеві в лице без підготовки.

Сара плакала над обіденною карткою.

Подумайте-но: нью-йоркська дівчина, що ревом реве над меню!

Щоб пояснити це, вам дозволяється ворожити: може омарів не вистачило? Або вона заприсягалася не їсти мороженого цілий великий піст? Або замовила цибулі? Або допіру повернулась з ранкової вистави мелодрами! А як гадки ці помилкові, дозвольте по цьому оповідати далі.

Джентльмен, що заявив, ніби світ — устриця, що її він розкриє своїм мечем, улучив куди слід дуже легко[229]. Подумаєш, яка штука — відкрити устрицю мечем! А от, чи траплялося вам бачити, щоб хто-небудь намагався одкрити земного слимака за допомогою друкарської машинки? Чи не завгодно зачекати, доки вам подадуть дюжину розкритих таким способом?

Сара справлялась з своєю безрукою машиною саме настільки, щоб трішки тільки відкрити світову устрицю й одщипнути собі шматочок в холоднім і слизькім світі, там у середині. Вона знала скоропис не більш як дипломована стенографістка, тільки-но випущена в світ комерційною школою. Отже, не вміючи ще стенографувати, вона не мала змоги увійти в ясне й блискуче зібрання конторських талантів. Вона була друкарниця, що працювала акордово, й дістала, як побачите, чудернацьку роботу по переписці.