Розділ «Оповідання та новели»

— Не кажи так! — заперечив Антоні, обурившись. — Я переглянув усю енциклопедію, від А до Я, шукаючи речі, — якої не можна було б набути за гроші. Доведеться переглядати ще додаткові томи. Скажи мені, чого не можна купити за гроші.

— Та хоч би, — сказав Річер, — ні за які гроші не можна купити собі місця у вищому колі суспільства.

— Овва! Невже не можна купити? — вигукнув оборонець коріння всілякого лиха. — А де, скажи ти, будь ласка, було б це вище суспільство, якби у першого Астора[226] не було грошей, щоб заплатити за переїзд на палубі?

Річер зітхнув.

— Еге ж, де?.. Я ось до чого це кажу, — провадив далі старий вже не так гучно. — Ось чого просив я тебе зайти. З тобою щось недобре робиться, мій любий. Я вже два тижні помічаю це. На дідька воно? Адже я можу покласти до кишені одинадцять мільйонів готівкою протягом одного дня. А нерухоме майно? Якщо в тебе з печінкою негаразд, то сідай на “Ремблера”! Він набирає оце вугілля й через два дні буде готовий відплисти на Багамські острови.

— Ви майже вгадали, тату... щось ніби печінка.

— Ах, он воно що! — сказав Антоні. — Ну, скажи, як її звати?

Річер почав ходити по кабінету. Цей грубий, старий батько став йому симпатичним. Він був добрим приятелем. Річер вирішив розкрити перед ним свою душу.

— То чому ж ти не освідчишся їй? — сказав старий Антоні. — І вона ж кинеться тобі на шию. У тебе ж і гроші є, і вигляд у тебе непоганий, і достойний ти. Руки в тебе чисті: на них нема слідів мила “Евріка”[227]. Ти був, щоправда, в коледжі, ну та вона не вважатиме цього за провину.

— Не було нагоди, — сказав Річер.

— Влаштуй нагоду, — сказав Антоні. — Запроси її на прогулянку до парку, або покататися, або проведи її додому з церкви. Не було нагоди! Теж мені...

— Ви не знаєте того суспільства, тату. А вона ж частка того потоку, що захоплює суспільство. Кожна година, кожен день, кожна хвилина в неї розподілені наперед. Я повинен домогтися цієї дівчини, тату! Без неї Нью-Йорк для мене — наче нудне болото. І я не можу написати їй... розумієш, не можу я цього зробити.

— Кинь! — сказав старий. — Ти хочеш переконати мене, що при всьому моєму капіталі ти не можеш набути особисто для себе годинку-другу часу цієї дівчини.

— Я занадто пізно зібрався, тату. Вона їде післязавтра, о другій п’ятнадцять, до Європи на два роки. Я побачу її тільки завтра увечері, якусь хвилинку. Вона зараз у Ларгмонті в своєї тітки. Я не можу поїхати туди. Вона не дозволяє. Але вона дозволила мені зустріти її завтра увечері на Центральному вокзалі, о пів на дев’яту. Ми поїдемо в кебі — галопом, звісно, — до театру на Бродвеї, де нас чекатимуть уже її мати та ціла компанія, щоб разом піти в ложу. Ви думаєте, вона слухатиме моє освідчення протягом тих шести-семи хвилин, що випадуть при таких обставинах? Ні, звісно! А який шанс матиму я потім у театрі? Або після театру? Ніякого! Ні, тату, це такий клубок, що його не розмотають навіть ваші капітали. Ми не можемо купити — навіть за готівку — зайвої хвилини часу. Якби ми могли, багачі жили б тоді дуже довго. У мене нема ніякої надії на те, що я зможу поговорити з міс Лентрі до її від’їзду.

— Нічого, Річер, мій хлопчику, — весело сказав Антоні. — Ну, ти можеш тепер іти собі до свого клубу. Я радий, що це в тебе не печінка. Ти кажеш, що за гроші не можна купити часу? Звісно, ти не можеш замовити собі вічність, щоб її запакували й приставили тобі додому. Але я бачив, як батько наш аж ноги намулював, коли йому спадало в голову почати мандрівку по золотих розсипищах.

Увечері приїхала тітка Елен, тиха, сентиментальна, зморшкувата, придушена своїм багатством жінка, що завжди зітхала. Антоні читав у той час вечірню газету. Тітка розпочала дискусію на тему про любовні негоди.

— Він мені у всьому признався, — сказав її брат Антоні. — Я сказав йому, що весь мій поточний рахунок у банку до його послуг. Тоді він почав лаяти гроші. Він каже, що гроші не можуть допомогти.

— Він каже, що суспільних умовностей, не можна зрушити з місця, хоч би запряглося, й десять мільйонерів, — зітхнула тітка Елен. Занадто великої ваги ти надаєш грошам. Багатство — ніщо в порівнянні з щирим коханням. Кохання всемогутнє. Ах, якби він освідчився їй раніше. Вона не відмовила б нашому Річерові. Але тепер, я боюся, уже пізно. В нього, не буде нагоди договорити з нею. Все твоє золото не може принести щастя твоєму синові.

О восьмій годині наступного дня тітка Елен дістала з своєї поїденої міллю шкатулки золоту обручку старовинного зразка й подала її Річеру.

— Надінь її сьогодні увечері, Річер, — сказала вона. — Мені подарувала її твоя мати. Вона мені сказала, що ця обручка приносить щастя в коханні. Вона просила мене віддати її тобі, коли ти знайдеш собі подругу в житті.