Розділ «Королі і капуста[13] Переклад В. Мисика»

— Поки що досить, — сказав Діккі. Він пом’якшав, коли розгорнув конверт і поглянув на півдюймової товщини пачку гладеньких, бруднуватих банкнот.

— Ех, зелененькі, — сказав він ніжно, і в погляді його засвітилась пошана. — Чи є на світі така річ, якої б не можна було купити за них, капітане?

— У мене було троє друзів, — відповів капітан, що полюбляв іноді вдаватись у філософію, — і в них були гроші. Один спекулював цінними паперами й нажив десять мільйонів, другий — уже на небі, а третій одружився з бідною дівчиною, яку любив.

— Виходить, — сказав Діккі, — відповіді треба шукати у Всевишнього, на Уолл-стріт[171] та у Купідона[172]. Так що питання залишається.

— А скажіть, будь ласка, — провадив капітан, охоплюючи багатозначним жестом усе оточення Діккі,— це... не має відношення до вашої крамнички? Може, вам не пощастило з вашими планами?

— Ні, ні, — відповів Діккі. — Це просто невеличка приватна справа, відхилення від мого основного заняття. Кажуть, для повноти життя треба зазнати бідності, кохання та війни. Тільки, звичайно, не за одним заходом, capitan mio[173]. Ні, з моїм ділом усе гаразд. Торгівля йде дуже добре.

Коли капітан пішов, Діккі покликав сержанта тюремної охорони й запитав:

— Яка влада мене заарештувала, військова чи цивільна?

— Закони воєнного стану зараз не діють, сеньйоре.

— Bueno. Підіть або пошліть кого-небудь до алькада[174], мирового судді та начальника поліції. Скажіть їм, що я готовий задовольнити вимоги правосуддя.

Згорнутий зелений папірець прослизнув у руку сержанта.

Тоді до Діккі знов повернулась весела усмішка, бо він тепер знав, що години його ув’язнення пораховані. І в такт із кроками вартового він заспівав тихенько:

Всіх вішають тепер — жінок, чоловіків.

Коли немає в них зелених папірців.

Таким чином, того ж самого вечора Діккі сидів біля вікна своєї кімнати над крамничкою, а поруч сиділа маленька свята, з гарненьким шовковим гаптуванням у руках. У Діккі був замислений, серйозний вигляд. Його руде волосся було в незвичайному безладді. У Паси аж свербіли пальці — погладити та причепурити йому голову, але Діккі не дозволяв їй цього. Увесь вечір він просидів над якимись географічними картами, книжками, паперами, жужмом наваленими на столі, аж поки між бровами в нього пролягла та вертикальна риска, яка завжди засмучувала Пасу, Кінець кінцем вона вийшла й принесла його капелюх, і довго стояла з капелюхом, поки він запитливо не глянув на неї.

— Тобі невесело дома,— пояснила вона.— Піди випий білого вина. Приходь додому, коли до тебе знов повернеться твоя постійна усмішка. Мені так хочеться її побачити!

Діккі засміявся й кинув геть папери.

— Тепер мені не до білого вина. Воно відслужило своє. Правду кажучи, мені менше входило в рот, аніж думають люди, а більше у вуха. Але сьогодні не буде ні карт, ані зморшки на лобі. Обіцяю. Іди до мене!

Вони сіли на комишеве крісло біля вікна й стали дивитись на море, де мигтіли відблиски вогнів “Катаріни”.

Раптом у кімнаті забринів сміх Паси. Вона сміялась уголос дуже рідко.