Розділ «Королі і капуста[13] Переклад В. Мисика»

Уайт узяв знімок і з протягом свиснув.

— Чорт! — вигукнув він.— У місті вибухне повстання, коли ти покажеш цей знімок. Але як ти зумів зробити його, Біллі?

— Знаєш високий мур навколо президентського саду, за палацом? Я вишукав там собі місцинку, щоб зняти Кораліо з висоти пташиного польоту. Дивлюся — щілинка в стіні, на місці каменя, що випав разом із штукатуркою. Дай, думаю, погляну, як росте капуста у президента. Бачу — ступнів за двадцять від мене — отой самий сер англієць із президентом за столиком. Завалили увесь столик документами й щось ворожать над ними, як два пірати. Гарний куточок вибрали, затишний, тінистий, з пальмами та апельсиновими деревами. У траві, напохваті, відро з шампанським. Ну, гадаю собі, дійшов і до мене ряд створити щось велике в мистецтві. Я приставив апарат до щілинки й натиснув кнопку. А ті хлопці якраз почали тиснути один одному руки — полагодили, мабуть, справу, і воно, як бачиш, так і вийшло на знімку.

Кйоу вбрався в піджак та капелюх.

— Що ти збираєшся робити з цим? — запитав Уайт.

— Я? — ображено озвався Кйоу. — Прив’яжу рожеву стрічку й повішу в себе над ліжком. Ти мене просто дивуєш. Я піду, а ти помізкуй тим часом, який саме пихатий вельможа зажадає купити в мене цей твір мистецтва для своєї приватної колекції, щоб він, бува, не пішов по руках.

Сонце вже червонило верхи кокосових пальм, коли Біллі Кйоу повернувся з Casa Morena. Він відповів кивком на запитливий погляд художника, ліг на ліжко й заклав руки під голову.

— Я бачив його. Він любісінько заплатив гроші. Мене спочатку не пускали в палац. Я сказав, що справа дуже важлива. Еге ж, цей президент із тих, що вміють наживатись; у нього мозок увесь пройнятий бізнесом.

Мені треба було тільки показати здалеку фотографію та призначити ціну. Він тільки посміхнувся, підійшов до сейфа і вийняв гроші. Він так легко поклав на стіл двадцять новісіньких тисячодоларових банкнот, як я поклав би один долар і двадцять п’ять центів. Гарненькі папірці — і так хрустять, як суха трава, коли її палять на ділянці в десять акрів.

— Дай подержати одну, — сказав Уайт, зацікавившись. — Я ще ніколи не бачив тисячодоларової банкноти.

Кйоу відповів не зразу.

— Керрі, — озвався він якось безуважно.— Ти дуже забиваєш собі голову своїм мистецтвом, правда?

— Більше, — признався Уайт, — аніж фінансами своїми й своїх друзів.

— Вчора я думав, що ти ідіот, — спокійно провадив Кйоу. — Та й сьогодні думаю те саме. Але і я, здається, не розумніший за тебе. Мені довелось побувати в бувальцях, Керрі, але я завжди намагався боротися чесно, шукав собі противника, з яким би можна було помірятись і розумом, і капіталом. Але схопити людину за горло, закрутити всі гайки, і щоб у неї не зосталось ніякого виходу, — ні, це не по-людському, така гра мені не підходить. Це зветься... будь воно прокляте, ти розумієш мене! Я відчув щось таке... ну, як ото було з твоїм клятим мистецтвом... і... подер ту фотографію на шматки, склав їх на стос грошей і посунув усе те назад через стіл. “Вибачте, — кажу, — містере Лосада, я, здається, помилився в ціні. Беріть фотографію дурно”. А тепер, Керрі, бери олівець, нам треба дещо підрахувати. Може, вдасться нашкребти з наших капіталів на смажену ковбасу для тебе, коли ти повернешся у свою нью-йоркську нору.

XV. Діккі

Послідовність не в моді на берегах Карібського моря. Події там зміняють одна одну несподівано. Схоже, ніби й Час вішає там щодня свою косу на гілляку апельсинового дерева, щоб відпочити в холодку та викурити цигарку.

Після безуспішного повстання проти президента Лосади країна заспокоїлась і стала знов терпляче зносити зловживання, в яких недавно обвинувачувала його. В Кораліо вчорашні політичні вороги ходили рука в руку, забувши на деякий час усі свої незгоди.

Провал художньої експедиції мало відбився на Кйоу: він, мов кішка, ніколи не падав навзнак. Коливання Фортуни[158] не впливали на його рівну ходу. На обрії ще не розвіявся дим пароплава, на якому Уайт виїхав з Кораліо, а Біллі Кйоу вже знову взявся за недогризок синього олівця. Досить йому було сказати слово Джедді — й торговий дім “Бренніген і компанія” відкривав йому кредит на які завгодно товари. Того самого дня, коли Уайт опинився в Нью-Йорку, Кйоу вирушив з Кораліо слідом за караваном із п’яти мулів, нав’ючених залізним товаром та ножами, прямуючи до похмурих внутрішніх гір. Там племена індіанців намивають золотий пісок із золотоносних струмків, і коли товар приставляють їм на місце, торгівля в Кордільєрах[159] іде жваво й muy bueno[160].

У Кораліо Час підібрав крила й втомно чвалав своєю дрімотною стежкою. Ті, хто найбільше пожвавлював його апатичні години, вже покинули місто. Кленсі вирушив на іспанському паруснику до Колона, щоб там перетнути перешийок, а потім добратись морем до Калао, де нібито йшли бої.

Джедді, чия лагідна й привітна вдача свого часу допомогла йому пом’якшити часті напади нудьги від споживання лотосу, був тепер сім’янин, домонтар. Він почував себе щасливим із своєю яскравою орхідеєю Паулою й ніколи не згадував із жалем про запечатану монограмою таємничу пляшку, секрет якої, тепер уже не цікавий для нього, надійно оберігало море.