Розділ «Чотири роки по тому…»

— Вашу роботу, ага, — з гіркотою закінчив Вульф. — Я розумію. Ми всі просто виконували свою роботу: преса, адвокати, герой, котрий зламав мені зап’ясток і відволік від Халіда. Я розумію.

Мер кивнув. Він не мав наміру докучати Вульфу, але від висловлення цих думок йому стало краще. Попри теперішнє не найкраще становище, він відчув, як із його плечей упав тягар, якого йому довелося носити надто довго. Мер відкрив свій портфель й витягнув пачку цигарок.

— Не заперечуєш?

Вульф, не вірячи своїм очам, витріщився на чоловіка, який важко дихав:

— Ви, мабуть, жартуєте.

— У всіх нас є свої пороки, — зухвало відповів мер.

Його зверхність підсилювало оте майже вибачення, і тепер, коли він більше не відчував себе в боргу перед Вульфом, внутрішня напруга трохи спала.

— Якщо ви очікуєте від мене, що я пробуду під замком у цій кімнаті ще одинадцять годин, то я очікую від вас, що ви не сперечатиметеся. Одна зараз, одна за вечерею, і все.

Вульф уже готовий був заперечити, але мер нахабно затиснув цигарку в зубах, клацнув запальничкою і, прикриваючи полум’я долонею від подуву кондиціонера, підніс вогонь до обличчя.

Якусь мить двоє чоловіків дивилися один на одного і жоден із них не міг зрозуміти того, що почало відбуватися. Вульф спостерігав за тим, як полум’я перекидається від цигарки до відкритого рота мера і миттєво поширюється костюмом і всією нижньою частиною його обличчя. Мер глибоко вдихнув і закричав, пекельне полум’я проникало слідом за його диханням, заповнюючи ніс і рот, і проникаючи у легені.

— Допоможіть! — вигукнув Вульф, діставшись до чоловіка, який мовчки горів заживо. — Мені потрібна допомога!

Рука мера сіпалася, і Вульф ухопився за неї, не впевнений у тому, що саме мусить робити. До кімнати увірвався Едмундс і завмер у дверях із відвислою щелепою, коли мер жахливо гортанно закашляв, укриваючи ліву руку Вульфа пінистою кров’ю та рідким полум’ям. На якусь мить Вульф відпустив руку мера, яка сіпалася в судомах, і вона його боляче вдарила по обличчю, а рукав сорочки загорівся. Вульф розумів, що якби тільки йому вдалося підійти досить близько, щоб затиснути мерові рота й носа, то від нестачі кисню, полум’я відразу ж загасло б.

Коли засигналила пожежна тривога, Едмундс квапливо вибіг у коридор. Увесь офіс зірвався на ноги, спостерігаючи, як він знімає зі стіни вогнегасника. Він бачив, як Сіммонс біжить до них поміж столами. Едмундс знову забіг до кімнати для допитів. Обприскувачі пожежної безпеки вже увімкнулися, проте від них було більше шкоди, аніж користі: кожного разу, коли рот мера наповнювався водою, чоловік у паніці розбризкував її кімнатою, поширюючи полум’я ще далі, так неначе буквально дихав вогнем. Коли Едмундс підняв ковдру та накинув її на них обох, Вульф усе ще намагався притиснути мера до підлоги, тому всі троє впали додолу.

До кімнати увірвався Сіммонс і завмер від огиди, коли Едмундс прибрав ковдру з понівеченого тіла, яке колись було його вродливим другом. А усвідомивши, що повітря, яке він вдихає, просочене запахом паленої плоті, почав затискати рота рукою. Коли Сіммонс відступив, усередину кімнати забігли ще двоє поліціянтів. Один із них накинув ще одну ковдру на руку Вульфа, яка й досі палала, а Едмундс намагався намацати на шиї мера пульс і прислухався до дихання з обгорілого рота.

— Пульсу немає! — вигукнув він, не впевнений у тому, чи був хтось у кімнаті.

Коли Едмундс розривав на грудях мера сорочку від Савіля Роу, вона просто розсипалася в його руках. Хлопець почав виконувати непрямий масаж серця, стежачи за часом, проте кожного разу, коли він натискав на грудну клітину, із понівеченого горла виривалася кров та обгорілі тканини. Перше, чого він навчився під час триденного курсу першої допомоги на роботі, — це ази: без дихальних шляхів будь-який непрямий масаж серця не зміг би його врятувати. Едмундс поступово зупинився та сповз на мокру підлогу. Він підняв погляд на Сіммонса, який стояв просто біля дверей.

— Мені шкода, сер.

Із мокрого волосся Едмундса стікала вода і струмочками сповзала по обличчю. Він заплющив очі, намагаючись пояснити абсурдні події попередніх двох із половиною хвилин. Десь іздалеку до нього долинали звуки сирен, які наближалися до будівлі.

Сіммонс ступив до кімнати. Коли він глянув на обгоріле тіло свого друга, вираз його обличчя був незрозумілим. Примусивши себе відвести погляд від жахливого видовища, яке, він знав, переслідуватиме його решту життя, Сіммонс перевів свою увагу на Вульфа, який сидів на колінах, обережно підтримуючи обпечену руку. Сіммонс схопив його за сорочку та підняв на ноги, а потім притиснув до стіни, шокувавши своїм учинком усіх присутніх.

— Ти мав захищати його! — крізь сльози на очах вигукнув Сіммонс, із кожним словом ударяючи Вульфом об стіну. — Ти мав стежити за ним!