Розділ «Чотири роки по тому…»

Мер заперечливо похитав головою.

— Якщо дозволиш, чим скоріше ми спіймаємо цього покидька, тим скоріше випустимо тебе звідси, — упевнено промовив Сіммонс, прямуючи до дверей. — Із тобою посидить Вульф.

Мер підвівся, аби поговорити із Сіммонсом наодинці. Вульф відвернувся так, немовби він стояв обличчям до стіни, то й не зміг би підслухати сказаного у маленькій кімнатці.

— Ти впевнений, що це гарна ідея? — важко зітхнув мер.

— Авжеж. Із тобою все буде гаразд.

Сіммонс вийшов із кімнати. Зсередини вони чули, як він роздавав приглушені вказівки поліціянтам за дверима. Перед тим, як розвернутися до Вульфа, мер зробив два довгих вдихи з інгалятора. Він витиснув із себе ще одну натягнуту посмішку, яка цього разу мала б висловити щирий захват від товариства зі славнозвісним детективом.

— То, — промовив мер, погамувавши ще один жахливий напад кашлю, — що тепер?

Вульф підняв першу купу паперів, яку Сіммонс завбачливо залишив на столі, закинув ноги вгору й відкинувся на спинку стільця.

— Тепер ми чекатимемо.

Розділ 5

З плином марно витрачених важких годин, атмосфера роздратування й обурення в притихлому офісі ставала все помітнішою. Головною темою всіх розмов стала очевидна нерівноправність, яка виявлялася у привілейованому ставленні до «відомого» мера Тернбла порівняно зі ставленням до будь-якої іншої жертви другого класу. Бакстер підозрювала, що цей вироджений егалітаризм серед найбільш шовіністичних та вузьколобих людей, яких вона коли-небудь тільки знала, був викликаний радше їхньою зависокою думкою про себе, аніж прагненням справедливості, хоча й мусила визнати, що вони мали рацію.

Розгублена, Бакстер знову і знову поглядала на кімнату для допитів, майже сподіваючись на те, мовби мусить щось таки трапитися, хоча б задля того, щоб виправдати докладені зусилля. Самої лише паперової роботи, яка становила зовсім непривабливі дев’яносто відсотків роботи детектива, було більше, ніж людина могла виконати за один раз. Гурт поліціянтів, які повернулися з тринадцятигодинної зміни, зупинилися перед дошкою із зображенням моторошного створіння, яке Вульф причепив на стіні. Не маючи змоги піти додому, вони вимкнули світло в конференц-залі, намагаючись трохи відпочити перед початком наступної зміни.

Коли вже сьома людина попросила для себе особливого дозволу порушити ізоляцію, Сіммонсу увірвався терпець, і з того часу ніхто більше не насмілювався запитувати про це. У всіх були доволі вагомі причини, і він був більше ніж упевнений, що його рішучі дії матимуть негативний вплив, можливо, непоправний, у таких же важливих справах, але що він міг удіяти? Хотів би Сіммонс, щоб вони з мером Тернблом не були друзями, адже він був переконаний, що це йому ще вилізе боком, хоча рішення були б такими ж у будь-якому разі. За цією перевіркою міської поліції Лондона спостерігав увесь світ. Якщо вони виявлять слабкість, вразливість, нездатність запобігти вбивству, про яке їх попередили, наслідки будуть катастрофічними.

Неймовірно, але заступник комісара почувалася в його кабінеті як у себе вдома, тож він тимчасово перемістився за вільний стіл детектива Чемберса. Сіммонс думав про те, чи дійшли новини про вбивства до нього на Кариби і чи досвідчений детектив зміг би пролити якесь світло на химерний випадок, якби знаходився тут.

Бакстер провела ранок, відстежуючи власника квартири, де було знайдено тіло. Він вважав, що його помешкання займає пара молодят із новонародженим немовлям. Бакстер підозрювала, що вони стали частиною того тіла, і не хотіла навіть і думати про долю беззахисного маленького немовляти, хоча потім із полегшенням зітхнула, не знайшовши жодних записів про одружені пари, і зрозуміла, що та скупа інформація, якою поділився люб’язний власник, була вигаданою.

Коли вона передзвонила йому за годину ще раз, він визнав, що діяв приватно й узяв гроші готівкою, а передали їх йому через поштову скриньку. Ще він сказав, що викинув усі конверти і ніколи не зустрічався з квартирантом особисто, а потім благав не доповідати про незадекларовані доходи. Упевнена, що податкова служба зрештою-таки виведе його на чисту воду, і не маючи настрою додавати собі ще більше роботи, вона рушила далі, змарнувавши кілька годин, які привели у глухий кут.

З іншого боку, Едмундс перебував у піднесеному настрої, примостившись скраєчку біля Бакстер. Частково тому, що зважаючи на відсутність власного столу, тепер він сидів під потоком прохолодного повітря, яке струменіло з вентиляції на стелі, хоча важливішим було те, що він досяг значного успіху в нудному завданні, яке йому доручила Бакстер.

Едмундс мав з’ясувати, хто постачав їжу до в’язниці. Він швидко дізнався, що більшість страв готувалися на місці, однак після показового голодування у 2006 році компанія під назвою «Key Foods» розпочала постачати їм спеціалізовані страви для численних в’язнів-мусульман. Короткий дзвінок до в’язниці підтвердив, що Халід єдиний постійно отримував особливе меню без клітковини. Коли «Key Foods» визнали, що вони вже вирішують проблему зіпсованої їжі, оскільки отримали кілька скарг від тих, кого шпиталізували після споживання таких же страв, Едмундс мусив приховувати захват. Він чекав слушної миті, щоб вразити Бакстер своїми успіхами, адже її пошуки виявилися марними.

Інспектор на поверсі у «Key Foods» пояснив, що страви, які доставляють у в’язниці, лікарні та школи рано-вранці, готують уночі. Едмундс попросив його скласти перелік працівників, які працювали тієї ночі, та підготувати відео з камери спостереження до їхнього приїзду завтра. Однак щойно він підняв слухавку, щоби зв’язатися ще з двома компаніями, які повідомили про подібні скарги, упевнений, що вже знає невтішний діагноз споживачів та невеселий результат, як раптом хтось поплескав його по плечу.

— Вибач, друзяко, шеф просить тебе змінити Годжа біля дверей. Він мені для дечого потрібен, — сказав спітнілий чоловік, заплющивши очі від потоку прохолодного повітря.