Розділ «Чотири роки по тому…»

Із невиразного вибачення Едмундс запідозрив, що насправді цей чоловік просто рятував друга від нуднющого завдання аж до вечора стовбичити біля дверей. Шукаючи підтримки, він глянув на Бакстер, однак вона лише зневажливо махнула йому рукою, відпускаючи. Едмундс поклав слухавку й без особливого захвату пішов змінити чоловіка, який стояв біля дверей кімнати для допитів.

Едмундс переніс вагу з однієї ноги на іншу і схилився на двері, які охороняв уже майже п’ятдесят хвилин. Тепер, коли розум був незайнятий, його наздогнало недосипання, а, зважаючи на виснаження, спокійна атмосфера приглушених розмов, клацання клавіш клавіатури та гудіння фотокопіювального приладу слугували йому своєрідною колисковою. У хлопця злипалися очі. Він схилив обважнілу голову на двері та відчув себе вичавленим, немов лимон, аж раптом ізсередини кімнати долинув тихий голос.

— Політика — кумедна гра.

Вульф аж підстрибнув від несподіваного, проте, очевидно, обміркованого випаду. Двоє чоловіків упродовж п’яти годин сиділи в цілковитій тиші. Вульф відклав на стіл папери, які читав до цього, й чекав, поки мер продовжить, хоча той натомість уважно роздивлявся власні ноги. Пауза переросла в ніякову тишу, і Вульф задумався про те, чи мер узагалі усвідомив, що промовив це вголос. Він знову нерішуче потягнувся за паперами, коли раптом мер нарешті продовжив свою думку:

— Ти хочеш творити добро, однак не можеш, якщо тільки не маєш влади. Без голосів тобі не втримати цієї влади, а здобути їх можна тільки задовольнивши загал. Однак у такому разі, інколи для задоволення загалу доводиться пожертвувати великим добром, якого ти й хотів досягти. Політика — кумедна гра.

Вульф і гадки не мав, якою мала бути відповідь на цю химерну перлину мудрості, тож замислено чекав, поки мер або продовжить, або заткнеться.

— Вульфе, не прикидайся, що я тобі подобаюся.

— Гаразд, — трохи зашвидко відповів Вульф.

— Це перетворює те, що ти робиш сьогодні для мене, на дещо принизливе.

— Я виконую свою роботу.

— Як і я. Я хочу, щоб ти це знав. Громадська думка була не надто прихильною до вас, тому я й не став на твій бік.

Вульф відчув, що фраза «не став на твій бік» здавалася трохи коротшою, коли виголошувалася у невблаганній тираді вироку — безсоромному підживленні спраглих апетитів утомленої від корупції громадськості та наполегливому зображенні Вульфа символом аморальності, ціллю, в яку моралісти нарешті могли вилити свій гнів.

Осідлавши хвилю невичерпної громадської підтримки проти розгублених сил столичної поліції, мер відкрив плани щодо своєї новаторської політики у проблемі поліції та злочинності. У захопливій промові до численної аудиторії своїх перів мер неодноразово наголошував на тому, що Вульфа мають покарати з дотриманням усієї суворості закону, щоразу повторюючи вже відомий слоган «поліція для поліції».

Вульф пригадав майже комічну переміну поглядів після другого арешту Наґіба Халіда. Він не забув, як цей чоловік, усе ще використовуючи його як «хлопчика з обкладинок», із гордістю оприлюднив свою стратегію подолання нерівноправності в галузі охорони здоров’я, тоді як «нашим найкращим і найхоробрішим», а також цілому Лондону були доступні препаскудні лікарні, які не відповідали жодним вимогам.

Під керівництвом харизматичної та незвично популярної публічної особи, прибічники мера аплодували та покірно збиралися разом під час його маніпуляцій. Ті ж віддані голоси, які вимагали крові Вульфа, тепер агітували за його відновлення, а один, відсталий, однак пристрасний, опитуваний, навіть пішов на телебачення, щоб вимагати одночасно і того, й іншого.

Безперечно, без впливу мера та його хрестового походу, який так гарно висвітлювали у пресі, щоб реабілітувати одного із «зламаних героїв», Вульф і досі був би за ґратами, проте вони обоє знали, що Вульф нічого йому не винен.

Вульф підтримував мертву тишу, побоюючись того, що може сказати, щойно відкриє рота.

— Ти вчинив правильно, до речі, — пишномовно продовжив мер, очевидно помітивши різку зміну настрою Вульфа. — Між продажністю та відчаєм існує різниця. Тепер я це бачу. Особисто мені хотілося б, щоб ти вбив того покидька в залі суду. Остання дівчинка, котру він спалив, була такого ж віку, як і моя донечка.

Упродовж кількох годин напруженої тиші дихання мера заспокоїлося, однак тривала розмова звела нанівець усе його покращення. З невиразним металевим звуком, коли осад ліків потерся об стінки флакона, він струсонув блакитний інгалятор. Цей звук не став для нього несподіванкою, адже відколи він зайшов до кімнати для допитів, то перевищив свою тижневу дозу сальбутамолу. Він невимушено прийняв ще одну та затримав коштовний подих так довго, як тільки міг.

— Мені так давно хотілося тобі сказати, — промовив мер. — Що це ніколи не було чимось особистим. Я просто виконував…