Розділ «Частина 5 22/11/63»

Це могло би бути кінцем всяких шансів, які в нас іще залишилися.

— Він застрягне між поверхами. На сходи!

Я вхопив її за руку й потягнув за собою. Сходовий просвіт тягнувся тісною глоткою, а дерев’яні стояки вичовганих за довгі роки щаблів були хисткими. Ліворуч ішли заіржавлені перила. Біля підніжжя сходів Сейді обернулася до мене:

— Віддай мені револьвер.

— Ні.

— Тобі нізащо не встигнути. А я доберуся. Віддай револьвер.

Я мало не віддав. Не те, щоби вважав, ніби саме я заслуговую на нього. Тепер, коли насправді надійшов вододільний момент, не мало значення, хто зупинить Освальда, аби тільки бодай хтось це зробив. Але ми були лише за крок від розлютованої машини минулого, і нехай я буду проклятий, якщо дозволю Сейді зробити той ризикований останній крок поперед мене, щоб опинитися втягнутою в тлумовище приводних ременів і різаків.

Я усміхнувся, а потім нахилився і поцілував її.

— Викликаю на перегони, — сказав я і рушив угору сходами. Через плече я докинув: — Якщо раптом засну, він належить тобі!

— Ви, люди, якісь наче бо’евільні, — дочув я злегка протестуючий голос Бонні Рея Вільямса.

А потім слідом за мною застукотіли кроки Сейді. Справа я налягав на костур — не просто спирався, а буквально стрибав на ньому, — а зліва хапався за перила. Револьвер у кишені піджака метлявся, б’ючи мене по стегну. Коліно в мене вило. Я йому дозволяв, хай реве.

Вибравшись на майданчик другого поверху, я зиркнув на годинник. Дванадцята двадцять п’ять. Ні; двадцять шість. Я чув, що ревіння натовпу все ще наближається, хвиля, яка ось-ось розіб’ється. Кортеж минає перехрестя Головної та вулиці Генрі Ервея, Головної та вулиці Екарда, Головної та Польової. Через дві хвилини — три найбільше — він досягне Х’юстон-стрит, заверне праворуч і зі швидкістю п’ятнадцять миль за годину покотиться повз стару будівлю Далласького суду. Від того моменту президент Сполучених Штатів стане доступною ціллю. Крізь 4-кратний приціл гвинтівки Манліхер-Каркано подружжя Кеннеді й Коннолі виглядатимуть великими, як актори на екрані Лізбонського драйв-іну. Проте Лі зачекає трішечки довше. Він не камікадзе; йому хочеться втекти. Якщо він вистрелить зарано, президентські охоронці в машині, що рухається в голові колони, помітять спалах і почнуть стріляти у відповідь. Він зачекає поки їхня машина — і президентський лімузин — повернуть на закрут В’язової вулиці. Він не просто кілер, цей курваль підлий вбивця в потилицю.

Я мав ще три хвилини.

А може, лише дві з половиною.

Сходи між другим і третім поверхами я атакував, ігноруючи біль у коліні, женучи себе вгору, як марафонець, котрим я, по суті, й був наприкінці довгого забігу.

Знизу донеслися крики Бонні Рея, серед яких я дочув «ска’ений хлоп» та «ка’е, Ліла стрелить».

Поки не подолав половини прогону між другим і третім поверхами, я відчував, як Сейді плескає мене по спині, мов наїзниця, котра підганяє свого коня бігти швидше, але далі вона трохи відстала. Я почув її хекання й подумав: «Забагато сигарет, моя мила». Коліно в мене вже не боліло; біль тимчасово було поховано під потужним сплеском адреналіну. Ліву ногу я намагався ставити якомога пряміше, най справа костур робить свою роботу.

Поворот. Далі четвертий поверх. Тепер уже й я хекав, а сходи здавались крутішими. Як гора. Сідельце жебрацького костура в мене під правою пахвою стало слизьким від поту. Мені било в голову; у вухах гуло від криків вітальних натовпів знизу, з вулиці. Око моєї уяви широко розчахнулося, і я побачив наближення кортежу: машина служби безпеки, потім президентський лімузин з мотоциклетним ескортом, копи Далласького департаменту поліції їдуть на «Харлі-Девідсонах», у чорних окулярах і білих шоломах, з ремінцями, застебнутими на підборіддях.

Ще поворот. Костур підбився, потім вирівнявся. Знову вгору. Глухо гупає костур. Тепер я вже чую тирсу, запах ремонтних робіт на шостому поверсі: там старі дошки підлоги міняють на нові. Щоправда, не з того боку, де Лі. Південно-східний кут Лі має в повному своєму розпорядженні.

Я збіг на майданчик п’ятого поверху і зробив останній поворот, хапаючи роззявленим ротом повітря, мокра ганчірка сорочки липне на засапаних грудях. Пекучий піт забігає мені в очі, і я його зморгую.