Розділ «Частина 5 22/11/63»

— Решта у мене в гаманці.

— То чому б мені просто їх не забрати?

Він сягнув рукою до її великої сумки і вхопився за одну з лямок. Я зійшов з бордюру, хоча був певен, що він заволодіє здобиччю і втече раніше, ніж я дійду до Сейді. А якби я її дістався, він збив би мене, як цуцика. Який не щуплий, а вагу він мав все одно більшу. І пару здорових рук.

Сейді трималася. Розсмикана в протилежних напрямках сумка роззявилася, мов чийсь рот в агонії. Сейді сягнула вільною рукою досередини й видобула з сумки різницький ніж, який здався мені знайомим. Вихнувши ножем у бік нахаби, вона розпорола йому руку. Поріз починався від зап’ястка й закінчувався у брудній западині на внутрішньому згині ліктя. Він вискнув від болю й здивування, відпустив сумку і, відступивши назад, вирячився на Сейді.

— Ти порізала мене, скажена курво!

Він метнувся до дверей своєї машини, котра все ще торохтіла, мріючи, либонь, нарешті померти. Сейді ступила вперед і помахом ножа розпорола повітря перед його обличчям. Волосся впало їй на очі. Губи перетворилися на жорстку смугу. Кров з пораненої руки студебекерного ковбоя ляпала на асфальт. Машини продовжували пролітати повз них. Неймовірно, я почув чийсь крик: «Ану завдайте йому, як слід, леді!»

Студебекерний ковбой, не відриваючи очей від ножа, відступив до хідника. Не дивлячись на мене, Сейді гукнула:

— Твоя черга, Джейку!

Секунду я не розумів, а тоді загадав про свій 38-й калібр. Я витяг револьвер з кишені й націлив на нього.

— Бачиш це, Тексе? Він заряджений.

— Ти такий само скажений, як і вона. — Він тепер притискав руку до грудей, маркуючи собі майку кров’ю. Сейді поспішила навкруг «Студебекера» до пасажирських дверцят і розчахнула їх. Глянувши поверх даху, вона покликала мене нетерплячим жестом, ніби крутить заводну корбу. Я би нізащо не повірив, що зможу кохати її ще дужче, але в ту мить зрозумів, що помилявся.

— Треба тобі було або брати гроші, аби їхати своєю дорогою, — промовив я. — А тепер покажи мені, як ти вмієш бігати. Жени, мерщій, бо всаджу зараз кулю в ногу, і ти взагалі ніколи на це не будеш здатним.

— Ти, курвий гад, виблядок, — відгукнувся він.

— Атож, я такий. А ти сраний злодій, котрому зараз дістанеться дірка від кулі. — Я звів курок. Студебекерний ковбой не став мене випробовувати. Він розвернувся й чкурнув на захід вздовж Гайнс-бульвару з похиленою головою, няньчачи свою руку, лаючись й залишаючи по собі кривавий слід.

— Не зупиняйся, поки не добіжиш до «Лав Філда»! — закричав я йому вслід. — Туди всього три милі! Передавай вітання президенту!

— Сідай, Джейку. Забери нас звідси, поки поліція не під’їхала.

Скорчивши гримасу на протести мого коліна, я сковзнув за кермо «Студебекера». Коробка в ньому була стандартною, що означало для мене натискання педалі зчеплення хворою ногою. Попри скрегіт і торохтіння мотлоху в себе за спиною, я відсунув якомога далі сидіння й зрушив з місця.

— А ніж, — промовив я. — Це той…

— Той, яким мене порізав Джонні, так. Шериф Джонс віддав його мені після завершення слідства. Він думав, що це мій, і, мабуть, мав рацію. Але цей ніж не з мого дому на Бортьовій алеї. Я майже впевнена, що Джоні привіз його з нашого дому в Саванні. З того часу я носила його з собою в сумці. Бо хотіла мати щось, чим зможу захиститися, просто про всяк випадок… — Очі її наповнилися сльозами. — І це ж саме той випадок, хіба ні? Це ж саме той випадок, якщо взагалі бодай якийсь міг трапитись.

— Поклади його назад до сумочки. — Я натиснув на зчеплення, педаль була страшенно жорсткою, і зумів перемкнути «Студебекер» на другу швидкість. У машині смерділо, як у курнику, якого впродовж десяти років ні разу не чистили.