Розділ «Частина 5 22/11/63»

Все стало зрозумілим, коли я обійшов машину спереду. Відірвалося праве переднє колесо. Воно лежала за двадцять футів позаду нас, наприкінці кривого рівчачка в асфальті. Рваний кінець осі сяяв на сонці.

— Колесо зіскочило, — відповів я жінці з дитячою коляскою.

— Ох ти ж Господи, — ойкнула вона.

— Що робитимемо? — спитала Сейді тихо.

— Ми придбали страховий поліс, настав час отримувати компенсацію. На найближчу автобусну зупинку.

— Моя валізка…

«Так, — подумав я, — і Елові нотатки. Мої рукописи — той гівняний роман, який нічого не важить, і спогади, які значать для мене багато. Плюс гроші». Я поглянув на годинник. Чверть по дев’ятій. У готелі «Тексес» Джекі одягає на себе той рожевий костюм. Ще година чи трохи більше політики, а потім кортеж вирушить на авіабазу Карсвел, де стоїть президентський літак. Маючи таку відстань між Форт-Вортом і Далласом, пілоти не встигнуть навіть шасі прибрати[662].

Я вперто думав.

— Чи не бажаєте скористатися моїм телефоном, подзвонити комусь? — запитала жінка з коляскою. — Мій дім он там, трохи далі по вулиці. Вона огледіла нас, у Сейді шрам, я кульгавий. — Ви поранилися?

— Ми в порядку, — промовив я, беручи Сейді під руку. — Ви не могли б самі зателефонувати до автосервісу і попросити їх відбуксирувати машину. Я розумію, що прошу забагато, але ми жахливо запізнюємося.

— Я йому все торочила й торочила, що передок ’илитається, — Сейді заговорила з потужним акцентом уродженої мешканки штату Джорджія. — Слава ’осподу, що ми ї’али не по трасі. (Тваассі.)[663]

— Там є станція «Ессо», за два квартали. — Вона показала в північному напрямку. — Гадаю, я могла б прогулятися з дитинкою до туди…

— О, це було би ’орятунком для нас, ме’ем, — сказала Сейді. Вона відкрила сумочку, витягла гаманець, видобула двадцятку. — Віддайте це їм як завдаток. Прошу вибачення, що прошу вас за таке, але якщо я не побачу ’еннеді, я просто помвуу. — На це жінка з коляскою не втрималася від усмішки.

— Господи, цього вистачить на дві буксировки. Якщо у вас в сумочці знайдеться папірець, я можу написати розписку…

— Не треба, — сказав я. — Ми вам довіряємо. Але я, мабуть, залишу записку на склі під двірником.

Сейді дивилася на мене запитально… проте вже тримала ручку і маленький записничок з косооким хлопчаком з якогось мультика на обкладинці. СТАРІ ШКІЛЬНІ ДЕНЬКИ було написано під тим усміхненим хитруном. ЗОЛОТІ ДРІМОТНІ ЧАСИ.

Багато залежало від тієї записки, але я не мав часу на формулювання. Начеркавши поспіхом, я склав папірець і підсунув під дугу склоочищувача. За мить ми вже були за рогом і поспішали.

— Джейку? Ти в порядку?

— Нормально. А ти?

— Мене вдарило дверима, і, мабуть, там уже є синець, у мене на плечі, а загалом все гаразд. Зі мною могло бути все інакше, якби ми вдарилися об той стовп. І з тобою теж. Для кого та записка?