Розділ «Частина 5 22/11/63»

— Де сховати?

— Це неважливо, бо та справа вже відбулася. Це вже минуле.

Я затулив собі долонями обличчя, бо раптом світло в кімнаті здалося мені занадто сліпучим.

— Перестань про це думати зараз, — промовила вона, зриваючи зі столу газету. — Розслабся, а то знову розболиться голова, знову доведеться ковтати ті пігулки. А вони тебе роблять зовсім відсутнім.

— Так, — кивнув я. — Я знаю.

— Тобі треба випити кави. Міцної кави.

І Сейді пішла до кухні її робити. Коли вона повернулася, я хропів. Проспав я майже три години й, можливо, залишався б у Країні Куняння навіть довше, але вона мене розштовхала.

— Що ти останнє пам’ятаєш з того, як ти вперше приїхав у Даллас?

— Я цього не пам’ятаю.

— Де ти зупинявся? В готелі? В автокемпінгу? В орендованій кімнаті?

На мить у мене з’явилася притуманена картинка двору і багатьох вікон. Швейцар? Можливо. А тоді все пропало. Біль знов заводив свій моторчик у моїй голові.

— Я не знаю. Все, що я пам’ятаю, це як перетинав межу штату по 20-му шосе і побачив рекламу барбекю. А це було ще за милі й милі до Далласа.

— Я знаю, але нам не треба сягати аж так далеко, бо якщо ти їхав по двадцятому, ти з нього й не з’їжджав. — Вона подивилася собі на годинник. — Сьогодні вже пізно, але завтра ми влаштуємо недільну автопрогулянку.

— Це, мабуть, не допоможе, — а втім, в мені все одно зблиснула іскорка надії.

Вона залишилася на ніч, а наступного ранку ми виїхали з Далласа дорогою, яку місцеві називали Траса-Бджілка, й попрямували на схід, у напрямку Луїзіани. Сейді сиділа за кермом мого «Шеві», який після того, як йому замінили зламаний замок запалювання, знову був у порядку. Про це подбав Дік. Вона довезла нас аж до Террела[642], а потім з’їхала з шосе № 20 і розвернулася на бакаїстому земляному паркінгу біля якоїсь придорожньої церкви. Церкви Крові Спасителя, судячи з напису на щиті, що стояв посеред вигорілої галявини. Під цією назвою йшов зроблений білими літерами-липучками клич: А ЧИ ЧИТАВ ТИ СЬОГОДНІ СЛОВО БОГА ВСЕБЛАГОГО, але деякі з літер відпали і напис виглядав так: А И ЧИТАВ ТИ СЬО ОДНІ СЛОВО ОГА ВСЕ ЛА ОГО.

Вона подивилася на мене з непевністю.

— Милий, ти зможеш сам повести машину назад?

Я був цілком певен, що зможу. Цей відтинок дороги тягнувся абсолютно прямо, а «Шеві» мав автоматичну коробку передач. Негнучка ліва нога мені аж ніяк не могла завадити. Єдине, що…

— Сейді? — промовив я, сідаючи за кермо уперше після серпня й відсовуючи сидіння максимально назад.

— Що?