Розділ «Частина 5 22/11/63»

Я кивнув: «І помилково ніхто».

— Будь обережним.

— Діятиму, наче по яйцях ходжу.

Вона спробувала усміхнутись. А вийшла гримаса, бо противилася свіжостягнута шкіра на лівій половині її обличчя. Очі її дивилися мені за плече. Я обернувся й побачив у дверях Діка й Еллі, вбраних у свій найкращий одяг. Дік був у легкому літньому костюмі з краваткою-бантом і в капелюсі міського ковбоя, Еллі у шовковій сукні рожевого кольору.

— Якщо хочете, ми можемо почекати, — промовила Еллі.

— Ні, заходьте. Я вже йду. Але не балакайте з нею надто довго, вона втомилася.

Я двічі поцілував Сейді — в сухі губи і вологий лоб. А потім поїхав на Західну Нілі-стрит, де розклав перед собою речі, куплені в крамниці маскарадних костюмів і сувенірів. Довго й уважно я працював перед дзеркалом у ванній, часто зазираючи до інструкції, жалкуючи, що поряд нема Сейді, котра могла б мені з цим допомогти.

Мене не тривожила думка, що де Мореншильд може на мене поглянути й запитати: «А чи не бачив я вас десь раніше?»; я переймався тим, щоби він не впізнав «Джона Леннона» де-небудь потім. Зважаючи на його схильність до правдивості, мені, ймовірно, знову доведеться на нього тиснути. Якщо так трапиться, я хотів запопасти його зненацька.

Першим чином я приклеїв вуса. Кущасті такі, з ними я став схожим на якогось негідника з вестерна Джона Форда[610]. Настала черга гриму, яким я покрив і обличчя й руки, надавши собі ранчерської засмаги. Далі окуляри в роговій оправі з простими скельцями. Я було подумав, чи не освітлити собі волосся, але в такому разі виникла б паралель з Джоном Клейтоном, стерпіти якої мені було несила. Натомість я нацупив на голову бейсбольний картуз «Сан-Антоніо Буллетс»[611]. Закінчивши, я ледь упізнав себе в дзеркалі.

— Ніхто не постраждає без абсолютної в цьому потреби, — сказав я своєму відображенню в дзеркалі. — І помилково ніхто. Домовилися?

Незнайомець кивнув, але очі поза тими його фальшивими окулярами залишались холодними.

Останнє, що я зробив, перед тим як звідти піти — дістав з верхньої полиці шафи револьвер і поклав собі до кишені.

На стоянку наприкінці Мерседес-стрит я приїхав на двадцять хвилин раніше, але де Мореншильд там уже чекав, його помпезний «Кадилак» стояв під цегляною задньою стіною складу «Монтгомері Ворд». Це означало, що він стривожений. Чудово.

Я роззирнувся довкола, майже очікуючи, що побачу дівчаток-стрибунок, але ж, звісно, ввечері їх не було — може, вже спали, дивлячись сни про Париж і Чарлі Чапліна, котрий поїхав знімати тамтешніх леді.

Я припаркувався біля яхти де Мореншильда, опустив вікно, висунув ліву руку і поманив його вказівним пальцем. Якусь мить де Мореншильд залишався сидіти на місці, ніби вагаючись. Потім виліз. Ефектного вистрибу з машини не продемонстрував. Вигляд мав зляканий, принишклий. І це також було чудово. У руці він тримав якусь теку. Судячи з того, яка вона була тоненька, мало чого лежало всередині неї. Я сподівався, що ця тека не просто для реквізиту. Бо інакше нам доведеться з ним тут довгенько витанцьовувати, і танок той буде не лінді-гоп.

Він відчинив дверцята, нахилився й промовив:

— Послухайте, ви не збираєтеся мене застрелити, нічого такого, ні?

— Нєа, — відповів я, сподіваючись, що це в мене прозвучало ліниво. — Якби я був з ФБР, вам цим варто було б турбуватися, але я не звідти, і ви самі це розумієте. А з нами ви уже мали справи.

Я молив Бога, щоби Ел у своїх нотатках не помилявся щодо цього.

— Ця машина прослуховується? А ви самі?