Розділ «Частина 5 22/11/63»

Після одного особливо важкого кошмару, переступивши поріг спальні, я побачив її голу, вона стояла біля ліжка й схлипувала. Жахливо схудла, буквально стоншена. Скинута нею нічна сорочка лежала на підлозі. Почувши мене, вона обернулась, одною рукою прикриваючи собі груди, другою лобок. Волосся колихнулося вслід за її порухом, на праве плече, і я побачив ті напухлі рубці, грубі шви, складку плоті в неї під оком.

— Геть звідси! — заверещала вона. — Не дивися на мене таку, ну чому ти не заберешся звідси геть?

— Сейді, що з тобою? Чому ти скинула з себе сорочку? Що трапилося?

— Я обмочилася в ліжку, ясно тобі? Мушу тепер все перестелити, тому прошу тебе, забирайся звідси геть, дай мені перевдягтися!

Я підійшов до підніжжя ліжка, вхопив збиту на купу ковдру й укутав у неї Сейді. Коли я вже підвернув угору верхній край, сховавши за ним, мов за коміром, її шоку, вона заспокоїлась.

— Ходи до вітальні, тільки обережно, не перечепися об ковдру. Покури там. А я поміняю постіль.

— Ні, Джейку, вона брудна.

Я взяв її за плечі.

— Так міг би сказати Клейтон, а він мертвий. Трішки обісцяна, от і все.

— Ти певен?

— Так, а поки ти ще не пішла…

Я відтулив імпровізований комір. Вона зіщулилась, заплющивши очі, але залишилась стояти. Ледь стримуючись, але це вже був прогрес. Я поцілував ту обвислу плоть, що тепер замінила її колишню щоку, а потім знову підвернув ковдру на місце.

— Як ти міг? — спитала вона не розплющуючи очей. — Воно ж огидне.

— Та ні. Це просто частинка тебе, Сейді, жінки, котру я кохаю. А тепер піди, побудь у вітальні, поки я тут все поміняю.

Закінчивши перестеляти постіль, я попросився полежати з нею разом у ліжку, поки вона засне. Вона здригнулася, майже як тоді, коли я відтулив ковдру, і похитала головою.

— Я не можу, Джейку. Пробач.

«Потроху-помалу, — нагадував я собі, плентаючись з першими променями світанку через усе місто до Діка. — Помалу-потроху».

Двадцять четвертого квітня я сказав Діку, що маю в Далласі певну справу, і спитав, чи не міг би він побути з Сейді, поки я не повернуся звідти близько дев’ятої. Він цілком охоче погодився, тому о п’ятій того дня я сидів навпроти терміналу компанії Ґрейгаунд[584] на Південній Полк-стрит, біля перехрестя 77-го шосе і недавно побудованої чотирисмужної автомагістралі І-20[585]. Я читав (чи радше прикидався, ніби читаю) новенький роман про Джеймса Бонда «Шпигун, котрий мене любив».

За півгодини на стоянку біля термінала заїхав знайомий універсал. За його кермом сиділа Рут Пейн. З машини вийшов Лі й відкрив задні двері. Звідти вилізла Марина з Джун на руках. Рут Пейн залишилася за кермом.

У Лі було тільки дві поклажі: речовий мішок з оливково-зеленого брезенту та простьобаний рушничний чохол з ручками. Він підніс їх до працюючого на холостому ходу «Сінікрузера»[586]. Кинувши лише побіжний погляд на квиток, водій взяв у Лі рюкзак і гвинтівку і поклав їх до відчиненої багажної секції.