Розділ «Частина 5 22/11/63»

На краєчку її правого ока повисла і задрижала сльоза.

— Ти не розумієш головного. Я не спроможна сама себе доглянути, поки що ні. І нікого не «напрягатиму», хіба що лише вдома, там мама найме няньку, щоб допомагала мені з усіма тими бридкими процедурами. Маю бодай трохи гонору. Небагато, але щось іще залишилося.

— Я доглядатиму за тобою.

Вона витріщилася на мене.

— Що?

— Що чула. А коли йдеться про мене, Сейді, ти можеш засунути свій гонор туди, де ніколи не сходить сонце. Так уже трапилося, що я кохаю тебе. І якщо ти мене теж кохаєш, припиняй верзти нісенітниці про повернення до батьківського дому, до того крокодила, що називається твоєю матір’ю.

Вона спромоглася на кволу усмішку, якийсь час посиділа тихо, подумала, з руками у пелені рідесенького шпитального халата.

— Ти приїхав до Техаса для того, щоб виконати якусь справу, і ця справа не няньчення шкільної бібліотекарки, у котрої не вистачило розуму зрозуміти, що їй загрожує небезпека.

— Моя справа в Далласі відклалася на деякий час.

— А чи й справді?

— Так. — А якщо попросту, то все вже вирішено. Лі збирається їхати до Нового Орлеана, а я натомість поїду в Джоді. Минуле продовжує боротися проти мене, воно збиралося виграти цей раунд. — Тобі потрібен час, Сейді, а я його маю. То чому б нам не використати його спільно.

— Навіщо я тобі? — промовила Сейді голосом, лише трішки голоснішим за шепіт. — Така, як тепер, я тобі не потрібна.

— Ще й як потрібна.

Вона дивилася на мене очима, сповненими боязні надії, але попри все з надією.

— Яка тобі з мене користь?

— Бо ти найкраще, що траплялося в моєму житті.

Вцілілий краєчок її губ почав тремтіти. Сльоза сповзла по щоці, слідом за першою покотилися й інші.

— Якщо мені не треба буде їхати в Саванну… не треба буде жити з ними… з нею… тоді, може, я б змогла, я не знаю, можливо, перегодом мені могло стати трішечки краще.

Я обняв її.

— Тобі буде набагато краще.