Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Одного дня у листопаді 1962-го я, повертаючись з бібліотеки, побачив, як Лі й Марина стоять і кричать одне на одного на розі Елсбет-стрит і Західної Нілі. Кілька людей (здебільшого жінок о цій порі дня) вийшли на свої ґанки подивитися. Джун сиділа в колясці, загорнута у волохату рожеву ковдру, забута, тиха.

Лаялися вони російською, але останній аргумент в диспуті був достатньо зрозумілим з вистромленого пальця Лі. На Марині була пряма чорна спідниця — я не знаю, чи вже називали тоді, як тепер, такі спідниці «олівцями» — і зіпер в неї з лівого боку був напіврозчепленим. Імовірно, просто повзунок застряг у тканині, але чуючи, як заходиться криком Лі, можна було вирішити, ніби вона таким способом підчеплює собі чоловіків.

Вона відкинула назад волосся, показала на Джун, потім махнула рукою в бік будинку, в якому вони зараз мешкали — забиті ринви сочаться чорною водою, сміття й пивні бляшанки розкидано на лисій передній галявині — і закричала на нього англійською:

— Ти казати щасливе живоття, а потім привезти дружину й дитину в цей свіінюшник!

Він спалахнув до самісінького коріння волосся, зчепивши руки в себе на вутлих грудях так, ніби припнув їх там, щоб не наробили шкоди. Йому б це вдалося — принаймні цього разу, — аби вона не розсміялася, не покрутила пальцем собі біля вуха в жесті, що зрозумілий людям будь-якої культури. Вона почала відвертатися. Він відсмикнув її назад, штовхнувши коляску, ледь не перекинувши. А потім влупив Марину. Вона впала на потрісканий хідник, затуляючи собі долонями обличчя, коли він нахилився над нею.

— Ні, Лі, ні! Ні бити мене більше!

Він її не вдарив. Натомість він підсмикнув її на рівні й струснув. Аж у неї гойднулась голова.

— Ти! — скрипучий голос прозвучав зліва. Я аж здригнувся. — Ти, хлопче!

То була літня жінка з ходунком. Вона стояла в себе на ґанку в рожевій байковій нічній сорочці й накинутому поверх неї ватяному жакеті. Її сиве волосся стирчало прямо вгору, змусивши мене згадати двадцятитисячовольтовий перманент Ельзи Ланчестер з «Нареченої Франкенштайна»[556].

— Отой чоловік б’є оту жінку! Ану ходи-но туди і поклади цьому край!

— Ні, мем, — сказав я. Голосом непевним. Хотів ще було додати «я не встану між чоловіком і його дружиною», але це було б брехнею. Правдою було те, що я не робитиму нічого, що може потривожити майбутнє.

— Боягуз ти, — сказала вона.

«Подзвоніть копам», — ледь не промовив я, але вчасно прикусив собі язика. Якщо це не стукнуло самій леді в голову, а я туди вкладу зараз цю думку, це також змінить курс майбутнього. А чи приїжджали копи? Хоч раз? В нотатках Ела про це нічого не було. Все, що я знав, це те, що Лі ніколи не притягався за жорстоке поводження в сім’ї. Я гадав, що в той час і в тій місцині мало хто з чоловіків за таке притягався.

Він потяг її по хіднику за собою однією рукою, другою штовхаючи коляску. Стара кинула на мене останній нищівний погляд і зашкандибала в свою хату. Те саме зробили решта глядачів. Шоу скінчилося.

Вже потрапивши до своєї вітальні, я наладнав бінокль на цегляний дім-чудовисько, що стирчав по діагоналі від мене. Через дві години, вже коли я був готовий припинити спостереження, там з’явилася Марина з маленькою рожевою валізою в одній руці і загорнутою в ковдру дитиною в другій. Образливу спідницю вона змінила на слакси й одягла на себе, як здалося, два светри — погода повертала на холод. Вона поспішно вирушила вулицею, кілька разів озирнувшись через плече, чи нема там Лі. Коли і я впевнився, що він її не переслідує, слідом за нею пішов я сам.

Вона пройшла чотири квартали, дійшовши до автомийки на Західній Девіс-стрит, і звідти подзвонила по телефону. Я сидів на протилежному боці вулиці з розкритою перед обличчям газетою. За двадцять хвилин прибув вірний старий Джордж Бухе. Вона з запалом заговорила до нього. Він повів її до пасажирського боку автомобіля і відчинив для неї дверцята. Вона посміхнулася й клюнула його в куточок губ. Я певен, він високо цінував і те, й інше. Потім він сів за кермо і вони від’їхали.

Того вечора відбувся ще один скандал перед фасадом будинку на Елсбет-стрит, і знову ледь не всі сусіди миттєво оприявнилися, щоби це побачити. Відчуваючи, що в масах сила, я приєднався до них.

Хтось — майже напевне Бухе — прислав Джорджа і Джинні де Мореншильд забрати решту речей Марини. Мабуть, Бухе вирахував, що вони єдині, хто здатен вплинути на Лі без його фізичного приборкання.

— Та будь я проклятий, якщо бодай щось віддам! — волав Лі, забувши про сусідів, що пожадливо слухали кожне слівце. На шиї в нього напнулися жили; обличчя знову розчервонілося; він буквально пашів. Як він, либонь, ненавидів цю свою властивість червоніти, мов те дівча, котре спіймали під час передавання любовної записки.

Де Мореншильд вибрав тактику урезонювання.