Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Ідіть, ідіть, — махнула Еллі рукою на двері.

— Я гадала, Джордж вам подобається, — промовила Сейді, підводячись.

— Авжеж, — відповіла Еллі… тоном, як пізніше розповідала мені Сейді, котрий говорив: «Було таке». — Він мені подобався б іще більше — і ще більше подобалося б, що ви з ним разом, — якби я знала, яке його справжнє ім’я і що він узагалі за таке.

— Не питай, не викажеш, — промовила Сейді, прямуючи до дверей.

— Що це ще мусить означати?

— Що я його кохаю. Що він урятував мені життя. Що все, що я можу йому подарувати навзаєм, це лише довіру, і я її йому дарую.

Міз Еллі була з тих жінок, котрим завжди належить останнє слово в більшості ситуацій, але цього разу трапився не той випадок.

Тієї осені й зими у нас витворилася традиція. Надвечір у п’ятницю я приїжджав у Джоді. Іноді по дорозі купував квіти у квітникаря в Раунд-Гіллі. Іноді заходив підстригтися до перукарні в Джоді, чудесного місця, де можна було наслухатися всіх місцевих новин. А ще я звик мати коротке волосся. Пригадував, як колись воно в мене було таким довгим, що аж хльоскало по очах, та навіщо мені тепер ця дратівна завада. Звикнути до трусів «жокей» після просторих «боксерів» було важче, але через деякий час мої яйця перестали скаржитись, що їм душно.

У ці вечори ми зазвичай, пообідавши в харчевні Ела, йшли на футбольний матч. А коли закінчився футбольний сезон, залишився баскетбол. Подеколи, виряджений у шкільний светр із зображенням Бойового Лева Браяна Дентона на грудях, до нас приєднувався Дік.

Але ніколи міз Еллі.

Її осуд не зупиняв нас перед поїздками до «Кендлвудських Бунгало» після п’ятничних матчів. Зазвичай у суботню ніч я там спав сам, щоб вранці возз’єднатися з Сейді на недільній службі у Першій Методистській церкві Джоді. Зазираючи до однієї збірки псалмів, ми раз у раз співали «Згромадимо снопи»[553]: «Нумо сіймо зрання, зерна добра сіймо…» — та мелодія, ті щиросерді почуття досі бринять у моїй голові.

Після церкви, опівдні, ми обідали у неї вдома, а потім вже я повертався в Даллас. За кожним таким разом дорога туди здавалася мені довшою, неприємнішою. Нарешті, одного зимного дня в середині грудня в моєму кабріолеті порвало якусь тягу, так він немов висловив свою власну опінію, що ми їдемо в неправильному напрямку. Я хотів його відремонтувати — цей «Санлайнер» був єдиною машиною, яку я по-справжньому любив, — але парубок в авторемонтній майстерні у Кіліні сказав мені, що потрібен цілком новий двигун, а він собі навіть не уявляє, де зараз такий можна надибати.

Я поліз до свого досі солідного (ну… відносно солідного) запасу готівки і купив собі «Шеві» випуску 1959 року, отого, що з нахабними хвостовими чаячими крилами. Машина була добра, і Сейді казала, що вона від неї в абсолютному захваті, але для мене то було зовсім не те.

Різдво ми провели тільки вдвох, у Кендлвуді. Я поставив гілочку гостролиста на комод і подарував Сейді кардиган. Мені вона подарувала мокасини, які й зараз у мене на ногах. Деякі речі мусять зберігатися.

Назавтра, в День подарунків, ми обідали у неї вдома, і я якраз сидів за столом, коли на під’їзну алею завернув «Ранч-вагон» Діка. Це мене здивувало, бо про гостей Сейді мене не попереджала. Ще дужче я здивувався, побачивши на пасажирському сидінні міз Еллі. Те, як вона постала, зі складеними на грудях руками, дивлячись на мою нову машину, дало мені зрозуміти, що не тільки я перебував у невіданні щодо списку запрошених гостей. Проте — треба віддати їй належне — привіталася вона зі мною, пристойно зімітувавши приязнь, і поцілувала мене в щоку. На ній була плетена лижварська шапочка, яка робила її схожою на літню дитину, і, коли я зісмикнув з її голови ту шапочку, Еллі подякувала мені натягнутою усмішкою.

— Я теж не отримував попередження, — сказав я.

Дік потиснув мені руку:

— Щасливого Різдва, Джордже. Радий вас бачити. Боже, як смачно щось там пахне.

Він відкочував до кухні. За пару хвилин я почув сміх Сейді, вона сказала:

— Геть з вашими пальцями звідти, Діку, вас що, матінка погано виховувала?