Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Але Фідель має надійного друга, Росію, — не перестаючи ходити, продовжив де Мореншильд. — Це не та Росія, про яку мріяв Ленін — чи ти або я, — але вона має власні причини, щоб виступити пліч-о-пліч з Фіделем, якщо Америка знову зважиться на вторгнення. От згадаєш мої слова: Кеннеді на це готовий і спробує дуже скоро. Він дослухається до Лемея. Слухає Даллеса й Енглтона з ЦРУ[538]. Йому потрібен тільки зручний привід, і тоді він нападе, аби лиш показати світу, що має яйця.

Вони продовжували балакати про Кубу. Коли повернувся «Кадилак», його заднє сидіння було загромаджене продуктами — на позір, їх мало вистачити на місяць.

— Чорт, — промовив Лі. — Вони вже повернулись.

— І ми їх радісно зустрічаємо, — ласкаво сказав де Мореншильд.

— Залишайтеся на вечерю, — запросив Лі. — З Рини не така щоб аж прекрасна куховарка, але…

— Я мушу їхати. Моя дружина нетерпляче чекає моїх вражень, і я їй скажу, що вони в мене якнайкращі. Наступного разу я привезу її з собою, ти не проти?

— Йо, звісно, приїжджайте разом.

Вони пішли до дверей. Марина стояла біля машини, балакаючи з Бухе й Орловим, тимчасом як чоловіки діставали з багажника картонні ящики з консервованими харчами. Проте вона не просто балакала; вона одночасно фліртувала, трішечки. Схоже було, що Бухе готовий бухнутись перед нею на коліна.

Вже на ґанку Лі сказав щось про ФБР. Де Мореншильд перепитав у нього, скільки разів. Лі показав три пальці.

— Ім’я одного з агентів Фейн. Цей приходив двічі. Прізвище іншого Гості.

— Дивись їм просто в очі й відповідай на їхні запитання! — порадив де Мореншильд. — Тобі нема чого боятися, Лі, і не лише тому, що ти невинний, а тому, що ти правий!

Тепер й інші на них дивилися… і не лише вони. З’явилися дівчатка-стрибунки, вони стояли у рівчаку, що на нашому кінці Мерседес-стрит слугував хідником. Тепер, коли де Мореншильд отримав ширшу аудиторію, він почав проголошувати промову до неї.

— Ви молода, ідеологічно цілеспрямована людина, містере Освальд, тож вони й приходять. Ця банда Гувера! Звідки нам знати, може вони й зараз десь поряд, звідкілясь стежать, може, навіть з отого будинку, що навпроти!

Де Мореншильд тицьнув пальцем у бік моїх затулених штор. Лі обернувся подивитися. Я застиг у напівтемряві, радий, що вже опустив свою звукоуловлюючу миску, хоча вона й була тепер заклеєна чорною стрічкою.

— Я знаю, що вони таке. Хіба не вони та їхні кузени з ЦРУ вже чимало разів відвідували мене, намагаючись залякати, щоб я доносив їм на моїх друзів росіян та латиноамериканців? Хіба не вони після війни називали мене прихованим нацистом? Не вони хіба заявляли, нібито я заплатив тонтон-макутам, аби ті били й піддавали тортурам моїх конкурентів у нафтовому бізнесі в Гаїті?[539] Хіба то не вони звинувачували мене в тому, ніби я давав хабарі Папі Доку і фінансував організацію замаху на Трухільйо?[540] Так, так все це і ще чимало іншого.

Дівчатка-стрибунки дивилися на нього з роззявленими ротами. Марина також. Щойно розігнавшись, де Мореншильд змітав геть усе зі свого шляху.

— Хоробрим будь, Лі! Коли вони прийдуть, виступи наперед! Покажи їм отак! — Він вхопив себе за сорочку й рвонув нарозхрист. Сипонули ґудзики, цокотячи по ґанку. Дівчатка-стрибунки охнули, надто шоковані, щоб загиготіти. На відміну від більшості американців того часу, де Мореншильд не носив спідньої майки. Шкіра в нього була кольору навощеного червоного дерева. Жирні цицьки звисали на старі м’язи. Він вдарив себе правим кулаком у груди над лівим соском.

— Скажи їм: «Тут моє серце, і серце моє чисте, і серце моє віддане моїй справі!» Скажи їм: «Навіть якщо Гувер вирве в мене з грудей моє серце, воно все одно битиметься, і тисяча інших сердець битимуться з ним в єдиному ритмі! А потім і десять тисяч. А потім сто тисяч. А потім мільйон!»

Орлов поставив коробку з консервами, яку він до того тримав у руках, щоби відреагувати на це злегка глузливими аплодисментами. В Марини вогнем палали щоки. Найцікавішим, утім, був вираз обличчя Лі Освальда. Як той Павло з Тарса дорогою в Дамаск, він отримав просвітлення[541].

Сліпота спала йому з очей.