Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

За останній місяць з лишком я не додав ані слова до «Місця вбивства», а коли я двічі брав рукопис до рук, намагаючись його перечитати, власний текст здавався мені написаним карфагенською мовою третього сторіччя.

— Я радий, що в неї все добре.

— Строк перебування там для вирішення тієї справи в неї виповнюється наприкінці місяця, але вона вирішила залишитися до кінця літніх канікул. Каже, що чайові дуже добрі.

— Ви питали в неї про фотографію її чоловіка, котрий невдовзі набуде статусу колишнього?

— Перед самим її від’їздом. Вона сказала, що не має жодної. Сказала, що кілька штук може бути в її батьків, але відмовилася їм про це написати. Сказала, що вони так і не примирилися з розпадом її шлюбу, а це укріпило б їхні порожні надії. А ще вона сказала, що вважає, що ви занадто перебільшуєте небезпеку. Дико перебільшуєте, це її точні слова.

Авжеж, це так схоже на мою Сейді. От тільки вона більше не моя. Тепер вона просто «агов, офіціанточко, принесіть нам ще того самого… і нахиліться нижче цього разу». У кожному чоловікові є ревнива жилка, і моя бриніла болюче того ранку п’ятого липня.

— Джордже? Я не сумніваюся, що ви їй і зараз не байдужі і ще не пізно налагодити стосунки.

Я подумав про Лі Освальда, до замаху котрого на життя генерала Едвіна Вокера залишається ще дев’ять місяців.

— Поки ще рано, — відповів я.

— Перепрошую?

— Не зважайте. Приємно з вами балакати, міз Еллі, але скоро телефоністка ввімкнеться в нашу розмову й попросить докласти грошей, а в мене вже закінчилися четвертаки.

— А чи можливе таке, що ви якось завітаєте до нашого містечка на гамбургер і шейк чи ні? В харчевні? Якщо так, я могла б запросити Діка Сімонса приєднатись до нас. Він про вас питається ледь не щодня.

Думка про поїздку в Джоді, про побачення з моїми друзями зі школи була, либонь, єдиним, що могло розрадити мене того ранку.

— З радістю. Якщо сьогодні ввечері, це не буде надто рано? Скажімо, о п’ятій?

— Чудово. Ми, сільські миші, вечеряємо засвітла.

— Прекрасно. Буду. Я пригощаю.

— Половину сплачу я.

Ел Стівенс взяв на роботу дівчину, котру я пам’ятав з курсу бізнесової англійської, і мене зворушило, як розквітло її обличчя, коли вона побачила, хто сидить разом з Еллі й Діком.

— Містере Емберсон! Вау, як приємно вас бачити! Як ваші справи?

— Добре, Доррі, — відповів я.