Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— Все-все-все, окрім хіба що виступів дівчаток з танцями гучі-ку? Чи ви й про таке подумали?

— Не блазнюйте.

— А чого, непоганий міг би вийти водевіль. Мені завжди подобалися водевілі. «Доброї ночі, місіс Калабаш, де б ви не були»[472] і всяке таке інше.

Він витяг із кишені піджака люльку, начинив її тютюном «Принц Альберт»[473] і розкурив.

— А знаєте, ми колись тут робили щось подібне, у «Грейнджі». Шоу називалося «Джоді Джемборі». Правда, то ще в кінці сорокових було. Людей воно тоді трохи збентежило, проте жоден не вийшов, жодного закиду не промовлено було вголос. І ми не називали те наше шоу водевілем.

— Про що це ви говорите?

— Про менестрель-шоу, Джордже. На сцені всякі ковбої й наймити з ранчо. Танцюють і співають з обличчями, пофарбованими на чорне, розповідають анекдоти, як їм уявляється, на негритянському діалекті. Приблизно по сюжетній канві «Емоса й Енді»[474].

Я почав реготати:

— А хтось у вас грав на банджо?

— Аякже, пару номерів зіграла наша теперішня пані директорка.

— Еллен грала на банджо у менестрель-шоу?

— Обережніше, ви вже заговорили п’ятистопним ямбом. Це може призвести до манії величі, партнере.

Я подався вперед.

Дік прочистив собі горло і заговорив на два голоси:

— Каж-но сюуди братчику Томбо, пошо ти собі-мсь прикупив тую баньку вазеліну?

— Ну, моя рахував, шо по с’роок девіть центів!

Він подивився на мене очікувально, і я зрозумів, що це була кульмінація, після якої мала йти реакція.

— І люди сміялися? — запитав я ледь не з острахом.

— Животи собі рвали і просили ще. Ці жарти після того ще тижнями можна було почути всюди там і тут. — Він поглянув на мене урочисто, хоча в очах його миготіли різдвяні вогники. — У нас маленьке місто. І потреби в нас, коли доходить до гумору, скромні. Наша ідея раблезіанського реготу хіба що сягає сліпця, який послизнувся на банановій шкоринці.

Я сидів замислений. Знову продовжився вестерн, але, схоже було, Дік втратив до нього інтерес. Він дивився на мене.