Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

Ми заричали на традиційний манер, спершу обертаючись наліво, а потім направо. Сейді вся віддавалась забаві, приклавши долоні до рота, хвостик на потилиці метлявся з одного її плеча на інше.

А слідом настала черга Джим-рику. У три попередніх роки — авжеж, наш містер Ла-Дью навіть в юніорах починав уже квотербеком — цей церемоніал був доволі простим. Чирлідерки кричали щось на кшталт «Покажіть лев’ячий рев! Хто в команді чільний лев!» І все місто скандувало: «ДЖИМ! ДЖИМ! ДЖИМ!» Після цього чирлідерки робили ще кілька кульбітів і бігли з поля, поступаючись місцем оркестру й клубу підтримки іншої команди. Але цього року, либонь, на честь прощального сезону Джима, речівка змінилася.

На кожний викрик натовпу «ДЖИМ» чирлідерки відповідали першим складом його прізвища, тягнучи його, немов нав’язливу музичну ноту. Трюк був новий, проте нескладний, і натовп навчився його скоренько. Сейді кричала незгірш за найкращих тутешніх скандувальників, але лише допоки не помітила, що я мовчу. Я стояв з роззявленим ротом.

— Джордже, з вам все гаразд?

Я не спромігся на відповідь. Фактично я майже не почув запитання. Бо подумки перенісся назад, у Лізбон-Фолз. Я щойно вийшов з кролячої нори. Щойно пройшов повз стіну сушарні і прослизнув під ланцюгом. Я був готовий до зустрічі з містером Жовта Картка, але не до того, що він нападе на мене. Що й відбулося. От лишень він тоді вже не був більше містером Жовта Картка; тепер він був містером Помаранчева Картка. «Ти не мусиш тут бути, — сказав він. — Хто ти? Що ти тут робиш?» А коли я намагався спитати його, чи не звертався він до АА зі своїми алкогольними проблемами, він сказав…

— Джордже? — тепер в її голосі вже звучала разом із занепокоєнням також турботливість. — Що таке? Що не так?

Фанати були цілком захоплені грою у виклик-відповідь. Чирлідерки гукали «ДЖИМ», а трибуни їм відповідали «ЛА».

«Пішов ти на хер, Джимла!» — ось що гаркнув мені той Жовта Картка, котрий на тоді вже став Помаранчевою Карткою (але поки що не загиблим від власної руки містером Чорна Картка), і саме це я чув зараз, частинами цього слова, немов подушкою перекидалися між собою чирлідерки з поля й дві з половиною тисячі фанатів з трибун.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»

Сейді вхопила мене за руку й струснула.

— Скажіть щось, містере! Говоріть до мене, бо мені лячно!

Я обернувся до неї, вимучивши з себе посмішку. Це далося нелегко, повірте.

— Просто нестача цукру в організмі, я гадаю. Піду-таки, дістану чогось попити.

— Ви не збираєтеся зомліти, ні? Я можу провести вас до амбулаторії, якщо…

— Зі мною все гаразд, — запевнив я, а тоді, не думаючи сам, що роблю, поцілував її в кінчик носа. Якийсь хлопець вигукнув: «Молодчага, містер Е!»

Замість розсердитися, вона наморщила носа, наче кролик, а потім усміхнулась:

— Тоді забирайтеся звідси. Поки не зруйнували мені репутацію. І принесіть мені чилі-дог[401]. Щоб багато сиру.

— Авжеж, мем.

Минуле прагне гармонії в собі, це я вже загалом зрозумів. Але про що його пісня? Я не знав, і це непокоїло мене, і то вельми. На бетонній доріжці, що вела до ятки з напоями, речівка звучала так гучно, що мені схотілося затулити собі вуха долонями, лиш би її не чути.

«ДЖИМЛА, ДЖИМЛА, ДЖИМЛА!»