Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

Вранці 27 серпня, коли я у самих лише баскетбольних шортах сидів за своїм столом, працюючи над «Місцем убивства», пролунав дверний дзвінок. Я скривився. Була неділя, незадовго перед тим я чув дзвони конкуруючих церков, а більшість знайомих мені людей відвідували одне з чотирьох чи п’яти тутешніх місць молитви.

Я натягнув майку і пішов до дверей. Там стояли тренер Борман і Елен Докерті, колишня очільниця факультету домашньої економіки[396], а тепер в. о. директора ДКСШ; нікого не здивувало, коли Дік Сімонс подав заяву на звільнення в той же день, що й Мімі. Тренер був упакований у темно-синій костюм із кричущою краваткою, яка, здавалося, душить колоду його шиї. На Елен був сірий костюм, строгість якого трохи полегшували хвильки мережива при викоті. Обоє стояли з офіційними лицями. Перша моя думка була беззаперечною і в тій ж мірі дикою: «Вони знають. Якимсь чином вони дізналися, хто я такий і звідки з’явився. Вони прийшли мені це сказати».

Губи в тренера Бормана тремтіли, а Елен хоча ще й не плакала, сльози вже переповнювали її очі. І тоді я зрозумів.

— Мімі?

Тренер кивнув:

— Дік мені подзвонив. А я сказав Еллі, я зазвичай вожу її до церкви, і ось ми тепер повідомляємо людям. Найперше тим, кого вона любила найбільше.

— Мені жаль це почути, — промовив я. — А як там Дік?

— Схоже, що він з цим упорається, — сказала Елен, а потім суворо поглянула на тренера. — Так він сказав принаймні.

— Йо, з ним гаразд, — додав Борман. — Росстроєний, свісно.

— Авжеж, — кивнув я.

— Він збирається піддати її кремації, — губи Елен потоншали з осуду. — Сказав, що так бажала вона.

Я задумався про це:

— Ми могли б організувати щось на кшталт спеціальних зборів з настанням навчального року. Можемо ми це зробити? Люди зможуть висловитися у промовах. Може, показали б слайд-шоу? Гадаю, в людей багато є її фотографій.

— Це чудова ідея, — підхопила Елен. — Ви могли б це організувати, Джордже?

— Я радо постараюся.

— Залучіть собі в допомогу міс Дангіл. — І раніш, аніж мені в розум устигла вскочити іскра підозри, що це чергове сватання, вона додала. — Я гадаю, це якось зарадить дівчатам і хлопцям, котрі любили Мімз, якщо вони знатимуть, що меморіальні збори на її честь організували ті люди, котрих вибирала для нашої школи особисто вона сама. І Сейді це також допоможе.

Звісно, допоможе. Як новенька, вона таким чином покладе на свій репутаційний рахунок трішки доброзичливості, щоб було з чим розпочати навчальний рік.

— Гаразд. Я з нею побалакаю. Дякую вам обом. З вами все буде добре?

— Авжеж, — відповів рішуче тренер, але губи його не перестали тремтіти. Цим він мені сподобався. Вони повільно пішли до його машини, припаркованої біля бордюру. Тренер підтримував Елен під лікоть. За це він мені також сподобався.

Я причинив двері, сів на лавку в маленьких сінях і думав про Мімі, як вона сказала, що зневіриться, якщо я не візьмуся за загальношкільний спектакль. І якщо я не погоджуся працювати повноцінним викладачем, принаймні один рік. А також, якщо я не прийду на її весілля. Мімі, котра вважала, що «Ловець у житі» мусить бути в шкільній бібліотеці, і котра була не проти гарного злягання в суботній вечір. Вона була з тих педагогів, котрих діти ще довго пам’ятають після випуску, а іноді навіть повертаються, щоб відвідати їх, коли вже давно перестали бути дітьми. З тих, що іноді постають у житті проблемного учня у важливий для нього момент і творять важливі зміни.