Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

— Я б залюбки, — тут вона зробила паузу, з якоюсь непевністю в очах. — Якщо ви не маєте, ну, знаєте, ніяких отих міркувань. Я поки що не готова з кимсь зустрічатися. І, мабуть, ще довший час не буду готова.

— Я теж. — Вона, либонь, подумала про свого колишнього, але я подумав про Лі Освальда. Він невдовзі знову отримає американський паспорт. Тоді йому залишиться тільки одна проблема — виманити в Совєтів виїзну візу для своєї дружини. — Але іноді й друзі разом ходять на стадіон.

— Правильно, ходять. І мені подобається поряд з вами, Джордже.

— Бо я вищий.

Вона жартома вдарила мене по руці — так, ніби старша сестра ляснула.

— Правильно, паар’нере. Ви того ґатунку чоловік, на котрого я можу дивитися знизу вгору.

На матчі практично геть усі дивилися на нас, і то з легким благоговінням — немов ми були представниками якоїсь трохи іншої людської раси. Мені це було приємно, нарешті Сейді не змушена була щулитися, щоби вписатися в загал. На ній був светр «Лев’ячий Прайд» і улюблені вицвілі сині джинси. Із зав’язаним ззаду у хвіст білявим волоссям вона сама була як старшокласниця. Висока така, можливо, центральна нападниця дівочої баскетбольної команди.

Ми сиділи в учительському ряду, волаючи, коли Джим Ла-Дью півдесятком коротких пасів обдурив захист арнетських[400] «Ведмедів», а тоді з шістдесяти ярдів провів бомбовий кидок, який підхопив на ноги весь натовп. Рахунок першого тайму: Денголм 31, Арнет 6. Коли гравці побігли з поля, а туди натомість, киваючи тубами і тромбонами, вийшов Денголмський духовий оркестр, я запитав у Сейді, чи не хоче вона хотдога і кока-коли.

— Авжеж, хочу, але зараз там черга буде завдовжки аж до парковки. Дочекаємося тайм-ауту в третій чверті чи ще чогось. Мусимо ричати, як ті леви, виконувати Джим-рик.

— Мені здається, ви й самі з цим добре впораєтеся.

Вона посміхнулась, стискаючи мою руку:

— Ні, мені потрібна ваша допомога. Я ж тут новенька, пам’ятаєте?

Від її доторку в мені перебіг тихенький теплий дрож, що не асоціювався з суто дружніми чуттями. А чом би й ні? Щоки її палали, очі іскрилися; під ліхтарями й зеленаво-блакитним небом гуснучих техаських сутінків вона виглядала набагато більш, аніж просто гарненькою. Все могло прогресувати між нами швидше, аніж воно насправді йшло, якби не той інцидент, що стався в перерві.

Оркестр маршував, як зазвичай марширують шкільні оркестри, ступаючи в ногу, граючи трохи врозбрід, видуваючи попурі, мотиви якого важко було ідентифікувати. Коли оркестр завершив виступ, на п’ятдесятиярдову лінію висипали чирлідерки, кинули під ноги свої помпони і вперлися руками собі в боки: «Ану, подайте сюди Л!»

Ми видали попрошене, а далі пішли вимоги на літери Е, В, И.

— А цілком?

— Л-Е-В-И! — заволали на трибунах усі місцеві, ляскаючи в долоні.

— Хто виграє?

— Л-Е-В-И! — після рахунку в першій половині гри щодо цього майже не було сумнівів.

— Ми хочемо почути ваш рик!