Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

«Даллас, Деррі», — промовив я, дивлячись униз, у мовчазну траншею Комерс-стрит. Цегляний куб Книгосховища звідси не видно, але він поряд. Пішки дійти.

«Деррі, Даллас».

Обидві назви мали по два склади, що розламувалися по подвійних літерах, мов об коліно тріски для розпалу. Я не міг тут лишатися. Ще тридцять місяців у Великому Д мене геть зведуть з розуму. Скільки мине часу, поки я почну бачити графіті на кшталт СКОРО Я ВБ’Ю МОЮ МАТІР? Або помічу джу-джу Ісуса, що пливе за течією ріки Трініті[341]? У Форт-Ворті, можливо, було б краще, але Форт-Ворт все одно занадто близько.

«А чому я мушу жити тут або там?»

Ця думка прийшла до мене щойно після 3:00 ранку, і то з ясністю одкровення. Я маю гарну машину — машину, в яку я натурально закохався, якщо сказати правду, — а в Центральному Техасі вдосталь добрих швидкісних доріг, чимало з них побудовані зовсім недавно. На початку двадцять першого століття вони, мабуть, будуть забиті автомобілями, але у 1960 році вони ледь не лячно пустельні. Обмеження швидкості існують, але на них не наполягають. У Техасі навіть копи з поліції штату вірять у заповідь «утопчи педаль в метал, і нехай собі реве».

Я міг би виїхати з-під задушливої тіні, яку я відчував над цим містом. Я міг би знайти містечко нехай менше, але й менш тривожне; місце, в якому не вчувається переповненість ненавистю й насиллям. При ясному світлі дня я міг би запевнити себе, що мені усе це привиділося, але не в передранковій покинутості. Жили, беззаперечно, й добрі люди у Далласі, тисячі й тисячі їх, переважна більшість, але було тут присутнє й те підспудне бриніння, що раз у раз проривалось назовні. Як то трапилося навпроти «Троянди пустелі».

«Я не думаю, щоб у Деррі погані часи бодай коли-небудь зовсім минулися». Так казала Беві-з-греблі, і я гадав, що це її судження рівноцінно слушне й для Далласа, навіть попри те, що його найпаскудніший день усе ще лежить за три роки попереду.

— Я регулярно наїжджатиму, — промовив я. — Джорджу потрібне тихе місце для роботи над його книгою, а оскільки книга про місто — про місто з привидами — він і справді мусить до такого наїжджати, хіба не так? Щоб збирати матеріал.

Наступного дня я вирушив з Далласа в південному напрямку по шосе № 77. Півтори години їзди привели мене до округу Денголм. На штатну дорогу № 109, що вела на захід, я повернув насамперед тому, що мені сподобався білборд перед роздоріжжям. На ньому було зображено героїчного молодого футболіста в золотому шоломі, чорній майці й золотих легінсах. ДЕНГОЛМСЬКІ ЛЕВИ — виголошував білборд. 3-РАЗОВІ ЧЕМПІОНИ РЕГІОНУ! ГОТОВІ ДО ЧЕМПІОНАТУ ШТАТУ 1960! «МИ МАЄМО ДЖИМ-ЕНЕРГІЮ!»

«Неважливо, що воно таке», — подумав я. Та звісно ж, у кожній середній школі маються власні секретні знаки й сигнали, це допомагає дітям відчувати себе втаємниченими.

Ще п’ять миль по 109-й дорозі, і я приїхав до містечка Джоді. Під цією назвою на щиті було позначено: НАС. 1280. ЛАСКАВО ПРОСИМО, ПРИБУЛЬЦЮ! На півдорозі по Головній-стрит я побачив ресторанчик із плакатом у вітрині, що повідомляв: НАЙКРАЩІ НА ВЕСЬ ТЕХАС ШЕЙКИ, СМАЖЕНА КАРТОПЛЯ ТА БУРГЕРИ! Заклад називався «Харчевня Ела».

Аякже.

Я припаркувався на вакантному скісному майданчику перед фасадом і зайшов досередини, де замовив собі «Вилоріг особливий»[342], який виявився подвійним чизбургером з соусом барбекю. До нього подавали смажену картоплю «Мескит»[343] та шейк на солодовому молоці «Родео» (на вибір: ванільний, шоколадний або полуничний). Чизбургер виявився не таким добротним, як знаний мені раніше фетбургер, але непоганим, а картопля була саме такою, як я люблю: хрусткою, солоною й трішечки пересмаженою.

Хазяїна звали Елом Стівенсом, він був сухорлявим парубком середнього віку, зовсім не схожим на Ела Темплтона. Мав зачіску «рокабіллі», вуса «бандідо» з сивуватими пасмами, сильний техаський акцент, а на голові паперовий картуз, дженджуристо насунутий на одну брову. Коли я запитав у нього, чи є в місті Джоді житло в оренду, він розсміявся й відповів:

— На ваш вибір. Але якщо говорити про роботу, в нас тут аж ніяк не центр ді’ової активності. Здебільша ранчо навкруги, а ви, пардон за мою прямоту, анітрохи не скидаєтеся на каубоя.

— Я ним і не є, — підтвердив я. — Фактично я належу ближче до пишучого племені.

— Та ну вас! А що з вашого я міг читати?

— Нічого поки що. Я поки ще пробую себе. Маю написаним десь із півроману, і пара видавців виявили вже деякий інтерес. Шукаю тихе місце, де міг би закінчити роботу.

— Ну, в Джоді тихо, авжеж, — підкотив очі Ел. — Коли зайшлося про тишу, запевняю вас, ми на це могли б отримати патент. Тільки в п’ятничні вечори тут галас.

— Футбол?