Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

— Нічого, але ви можете зробити мені послугу. Яку я відповідно компенсую вам п’ятьма доларами.

Його це, на позір, не вразило.

— Справді? І що ж то за послуга?

Я поклав на шинквас конверт.

— Передасте оце, коли з’явиться належна особа.

Він поглянув на ім’я на конверті.

— Що вам треба від Біллі Теркотта? І чому ви не віддасте йому це особисто?

— Це зовсім просте доручення, Піте. Ви бажаєте отримати п’ятірку чи ні?

— Звісно. Якщо тільки це не піде на шкоду. Біллі доброї душі чоловік.

— Це йому не зашкодить ніяким чином. Навпаки, може піти йому на добро.

Я поклав поверх конверта купюру. Піт вмить змусив їх зникнути і повернувся до своєї мильної опери. Пішов і я. Теркотт, скоріш за все, отримав той конверт. Зробив він щось чи ні, після того як прочитав те, що було всередині, інше питання, одне з тих багатьох, на які я ніколи не отримаю відповідей. Ось що я йому написав.

Дорогий Білле.

Щось негаразд у тебе з серцем. Тобі треба якомога скоріше звернутись до лікаря, бо інакше буде пізно. Ти можеш подумати, ніби це жарт, але це не так. Ти можеш подумати, що неможливо мені про таке знати, але я знаю. Я знаю це так само точно, як і те, що Френк Даннінг замордував твою сестру Клару і твого небожа Мікі. ПРОШУ, ПОВІР МЕНІ І ПІДИ ДО ЛІКАРЯ!

Твій друг.

Я сів до свого «Санлайнера» і, здаючи задом з парковочної шпари, побачив вузьке, недовірливе обличчя — з аптеки за мною спостерігав містер Кін. Я відкрутив віконце, висунув руку і послав йому птаха[288]. А вже тоді я нарешті виїхав на Горбатий пагорб і востаннє забрався з Деррі.

Розділ 11

Прямуючи на південь по «Милі за хвилину», я намагався переконати себе, що не мушу перейматися Каролін Пулен. Запевняв себе, що то був експеримент Ела Темплтона, а не мій, а його експерименти, як і його життя, вже скінчилися. Я нагадував собі, що справа тієї дівчинки, Пулен, вельми різниться від справи Доріс, Троя, Тугги й Еллен. Так, Каролін буде паралізованою нижче пояса і, авжеж, це жахливо. Але стати паралізованою через кулю — це не те саме, що бути забитим на смерть кувалдою. Хоч у кріслі-візку, хоч поза ним, перед Каролін Пулен лежить плідне, цікаве життя. Я казав собі, що це було б божевіллям — ризикувати справжньою моєю місією, яку мені ще належить виконати, знову дражнячи жорстоке минуле, готове плигнути, вхопити мене і зжерти.

Все це було даремно.

Я мав намір свою першу мандрівну ніч провести в Бостоні, але знову й знову зринав мені в пам’яті образ Даннінга на могилі його батька, з розчавленим кошиком квітів під ним. Він заслуговував на смерть — чорти забирай, його потрібно було вбити, — але ж на 5 жовтня він ще нічого не зробив своїй сім’ї. Другій принаймні. Я міг казати собі (і казав-таки!), що він багато чого наробив своїй першій сім’ї, що на 13 жовтня 1958 він уже став двічі вбивцею, що одна з його жертв фактично була ще немовлям, але на підтвердження цього я мав лише слова Білла Теркотта.

Кінець кінцем у мене виник здогад, що я хочу врівноважити дію, від якої мені тепер погано (неважливо, наскільки вона була необхідною), іншою дією, яка наділила б мене гарними відчуттями. Отже, замість того щоб прямувати до Бостона, я з’їхав з автомагістралі в Оберні й повів машину на захід, в озерний край Мейну. Перед тим, як запала ніч, я прибув до берега, де колись був мешкав Ел. Найбільший із чотирьох приозерних котеджів я винайняв за сміховинну позасезонну плату.