Розділ «Частина 3 Життя в минулому»

Але на мене чекав сюрприз. Каллем сказав «так», і його дружина дозволила мені самому дати цукерку малій, котра прийняла її з радісним гугуканням, почала смоктати, а потім, наче гребінцем, чесати нею собі волосся. Вони навіть запропонували мені залишитися повечеряти з ними, від чого я відмовився. Я запропонував Енді Каллему завдаток п’ятдесят доларів, від чого відмовився він… але його дружина наполягла, щоб він таки взяв ці гроші.

Назад на Себаго я вів машину з радісним серцем, але коли знову їхав у Дерам вранці п’ятнадцятого листопада (білі поля було вкрито таким товстим шаром інею, що вбрані у помаранчеве мисливці, котрих там ходило вже сила-силенна, залишали на них сліди), мій настрій перемінився. «Він зателефонував до поліції штату або місцевому констеблю, — думав я, — і поки мене допитуватимуть у найближчій поліцейській дільниці, намагаючись з’ясувати, якого ґатунку я псих, Каллем вирушить на полювання в ліс Бові-Гілл».

Але на під’їзній алеї не стояло поліцейського автомобіля, тільки «Форд»-дерев’янка Енді Каллема. З моєю новенькою дошкою для крибеджу в руках я підійшов до дверей. Відчинивши мені, він запитав:

— Готові до навчання, містере Емберсон?

— Так, сер, готовий, — посміхнувся я.

Він повів мене на задню веранду; не думаю, щоб його пані воліла бачити мене в хаті разом із собою й дитиною. Правила були прості. Кілочками виставлялися очки, за гру треба було зробити два кола по дошці. Я дізнався, що таке правильний валет і подвійні ряди, що значить застрягти в ямі і про «містичне число дев’ятнадцять», як його називав Енді, або інакше — неможлива взятка. Потім ми грали. Я спочатку слідкував за рахунком, але покинув, коли Каллем вирвався вперед на чотири сотні пунктів. Раз у раз, коли звідкись чувся постріл якогось мисливця, Каллем дивився в бік лісу, що починався за його маленьким заднім подвір’ям.

— Наступної неділі, — промовив я в один з таких моментів. — Ви точно будете там наступної неділі.

— Може дощити, — відповів він, та тут же й розсміявся. — Мені-то жалітися? Я розважаюся й одночасно заробляю гроші. А у вас дедалі краще виходить, Джордже.

Опівдні Марні подала нам ланч — великі сендвічі з тунцем і по чашці домашнього томатного супу. Їли ми в кухні, а коли закінчили, вона запропонувала перенести нашу гру всередину, до будинку. Вирішила, що я не небезпечний, кінець кінцем. Від цього я відчув себе щасливим. Гарні вони були люди, ці Каллеми. Гарна пара з гарною дитиною. Я згадував їх іноді, коли Лі й Марина Освальд кричали одне на одного в їхній мерзенній квартирці… або коли бачив, принаймні одного разу так було, як вони винесли свої дебати на вулицю. Минуле прагне до гармонії в собі; воно намагається віднайти внутрішню рівновагу і переважно робить це успішно. На одному кінці гойданки-балансиру містилися Каллеми, на протилежному — Освальди.

А Джейк Еппінг, відомий також як Джордж Емберсон? Він був переломним моментом.

Під кінець нашого марафонського турніру я виграв перший раз. Через три гри, за кільки хвилин по четвертій годині, я вже обіграв його буквально вщент і аж засміявся від задоволення. Маленька Дженна засміялася вслід за мною, а потім перехилилася зі свого високого стільця й дружньо потягла мене за волосся.

— Ти диви! — схлипував я, регочучи. Трійко Каллемів сміялися разом зі мною. — Отут-то я й зупинюся! — Я дістав портмоне і поклав на застелений краткованою цератою стіл три п’ятдесятки. — Це було варте кожного цента!

Енді посунув гроші до мене.

— Покладіть їх назад до свого гаманця, де їм і місце, Джордже. Я отримав надто велике задоволення, щоб іще брати у вас за це гроші.

Я кивнув, ніби погоджуюся, а тоді посунув банкноти до Марні, котра їх тут же забрала.

— Дякую вам, містере Емберсон, — докірливо поглянула вона на свого чоловіка, а потім знову на мене. — Ми маємо на що їх витратити.

— Добре, — підвівся й потягнувся я, почувши, як затріщало у хребті. Десь — миль звідси за п’ять, а може, й сім — Каролін Пулен з батьком сідали зараз до свого пікапа з написом на дверцятах: ПУЛЕН: БУДІВЕЛЬНІ Й ТЕСЛЯРНІ РОБОТИ. Може, вполювали вони оленя, а може, й ні. У будь-якому разі, вірив я, вони чудово провели цей день в лісі, наговорилися про все, про що можуть говорити батько з дочкою, ну то й гаразд.

— Залишайтеся вечеряти, Джордже, — запросила Марні. — Я приготувала боби з сосисками.

Ну, я й залишився, а потім ми дивилися новини по маленькому настільному телевізору Каллемів. Під час полювання трапився невеличкий інцидент у Нью-Гемпширі, але жодного в Мейні. Я дозволив Марні умовити себе на другу порцію її яблучного пирога, хоча був уже такий переповнений, що ледь не репнути, а потім підвівся й щиро подякував їм за гостинність.

Енді Каллем простягнув мені руку: