Розділ «Число мудреця»

Коли перші працівники прийшли до архіву, то застали в кімнаті незнайомого чоловіка. Їх це анітрохи не здивувало, бо про нічного відвідувача їм повідомив портьє. Набряклі повіки детектива були заплющені, а вкрите синцями обличчя спочивало на розгорнутій реєстраційній книзі за 1880 рік. Спокійний, глибокий подих легенько ворушив сторінки. Рука з масивною каблучкою лежала на знятій з важелів телефонній трубці, звідки долинали тихі одноманітні сигнали. Пальці другої руки стискали вишукану дорогу ручку, перо якої торкалося відкритого записника.

Молодший архіваріус Юзеф Лопушняк підійшов до свого столу, зайнятого сплячим Попельським. Зазирнув до нотатника. Поміж гебрайських літер і стовпчиків цифр видніли слова. «Хая Лейбах, гематрія 68, зареєстрована в книзі за 1880 рік, пізніше вже ні. Що з нею трапилося? Жива?»

Лопушняк, якого Круль повідомив про обов’язок всіляко допомагати детективові, вирішив це зробити, не розбудивши відвідувача. Окрім того, його письмовий стіл був зайнятий прибульцем, тож працівник опинився без свого робочого місця. Він переписав нотатку й за годину вже знав відповідь на запитання Попельського. Вона здивувала його самого. Лопушняк помчав до прес-архіву. Переглянув декілька газетних підшивок і здивувався ще більше.

IV

Службовець Юзеф Лопушняк працював у бюро реєстрації населення понад два роки й від самого початку діяв на нерви начальникові, пану Владиславу Соммеру. Причина полягала аж ніяк не в занедбуванні доручень начальства, а навпаки, у їхньому негайному й бездоганному виконанні. Така працьовитість заслуговувала на похвалу, якби, впоравшись із завданням, Лопушняк займався тим, чим решта його колег, тобто читав газети чи дискутував про політику. Алє йому це швидко набридало, тож він покидав товариство й починав нишпорити архівом. Результатом його пошуків завжди було те, що Лопушняк знаходив якісь недоліки, котрі вимагали виправлення, чи пропуски, що їх треба було заповнити. У перший же місяць він зауважив, що досі каталог провадився абияк. Ретельний службовець вирішив це змінити й виконав обіцянку. Через рік напруженої праці каталог став зразковим — Лопушняк обладнав його системою відсилань до різних підкаталогів, у яких додав копії карточок.

Пана Соммера так втішила ретельність нового працівника, що він вирішив поклопотатися про премію для нього. І тоді трапилося дещо несподіване, а шеф довго проклинав свою доброту й турботу про неоперених підлеглих. Бо керівник відділу V-a магістрату, пан Росинкевич, кисло зауважив, що коли новий працівник відшукав такі порушення, то досі справи в архіві велися казна-як. І що він, Росинкевич, відтепер категорично вимагатиме, аби в річних звітах подавався перелік нових вдосконалень і покращень. Почувши таке, пан Соммер примусив решту працівників виконувати додаткові обов’язки, у результаті чого молодого архіваріуса всі негайно зненавиділи. Його оточувала подвійна зневага: не лише шефа, якому доводилося контролювати всі понаднормові завдання, а й колег, котрим довелося покинути газети, спорт і політику та упорядковувати старі акти й записи. Ретельного Лопушняка ця атмосфера у відділі аж ніяк не збентежила, оскільки тепер він користувався підтримкою начальника й міг сміливо очікувати змін на краще у своїй кар’єрі. Крім того, його пристрасть до порядку була настільки палкою, що архіваріус не звертав найменшої уваги на перешкоди, які могли б йому завадити в класифікації, виправленнях та покращенні існуючої системи. Тож не дивно, що побачивши запитання, занотоване в записнику Попельського, і переконавшись, що через тимчасову втрату робочого місця він не зможе того дня ефективно працювати, Лопушняк вирішив полегшити завдання поліцейському, змученому нічними пошуками. До того ж, його підохотило приховане бажання участі в заплутаному слідстві, про що службовець, палкий любитель детективних романів, якому попри бажання, не судилося стати юристом, мріяв з дитинства.

Побачивши тепер недовіру й подив, які бриніли в питаннях Попельського, котрий уже зовсім прочумався від сну, Лопушняк відчув неабияку гордість. Це було йому найбільшою нагородою.

— Хая Лейбах, юдейської віри, донька Майєра, власника шинку, та Ройзи, народилася 1860 року в Коломиї, — затинаючись, читав Лопушняк, ледь збентежений пильним поглядом Попельського й напівмороком, що панував у підвалі, куди, помітивши різке вранішнє сонце й надмірне зацікавлення решти працівників архіву, затягнув його детектив. — У 1882 році її адоптувало подружжя Адама та Валерії Литовських зі Львова. Названий батько був шевцем і невдовзі помер. Відтоді Хая Лейбах звалася Ганна Литовська.

— Дуже дивним мені видається вдочеріння двадцятидворічної жінки! — вражено мовив Попельський.

— О, у наших книгах є ще химерніші справи. Це вдочеріння є, я б сказав, абсолютно типовим, оскільки стосувалося особи юдейської віри, яка найімовірніше хотіла офіційно змінити національність. Її названі батьки наділили дівчину польським ім’ям та прізвищем, римо-католицьким віросповіданням, а самі, певне, отримали за це кругленьку суму. Вік Хаї Лейбах цілковито звільняв їх від обов’язку опікуватися нею.

— Скажіть, а в адресних книгах є якісь дані про життя Ганни Литовської?

— Звичайно, — Лопушняк аж засяяв. — На підставі наших книг та завдяки різним підкаталогам можна створювати детальні життєписи львів’ян. Отож, Ганна Литовська від 1882 до 1885 року мешкала на Кульпарківській. У графі «професія» зазначено: «актриса». На жаль, мені невідомо, у якому театрі вона виступала. Маленькі театральні колективи й мандрівні трупи, на превеликий жаль, нехтували розпорядженням австрійської влади, які стосувалися ведення особових справ своїх членів. У звітах великих театрів прізвище Литовська не з’являється взагалі, немає й жодного подібного... — Лопушняк перевів подих, збираючись повідомити важливу інформацію. — У 1885 році Ганна Литовська виходить заміж у Львові. Її чоловіком став граф Антоній Бекерський, російський підданий, власник маєтку в Єдлянці біля Любліна. Подружжя Бекерських оселилося у Львові на вулиці Сикстуській. У 1888 році в них народився єдиний син, Юзеф-Марія Бекерський. Через два роки вони повернулися до Єдлянки...

— Повторіть, що ви сказали! Це неймовірно! — Попельський схопився за голову.

— Те, що вони жили у Львові? — архіваріус глянув на детектива й стенув плечима. — Немає тут нічого неймовірного. Імператорсько-королівський закон від 1798 року, відомий під латинською назвою «De matrimonium cum embus extraneis contraete[48] дозволяє так званий Dulgung, тобто проживання іноземця, який...

— Повторіть! — Попельський підхопився з місця й шарпонув Лопушняка за хирляві плечі. — Як зветься їхній син?

— Юзеф-Марія Бекерський. Народився 1888 року, нині власник маєтку в Стратині, Рогатинський повіт.

V

Запряжений в екіпаж кінь неохоче цокав копитами по бруківці вулиці Сикстуської. Полудень, коли львівська спека робилася нестерпною, ще не настав, але задуха вже лягла на місто, і з утомленої тварини клаптями спадала піна. Пасажир екіпажа поводився не так, як більшість львів’ян: замість охолодитися під час їзди струменем повітря, наказав трохи опустити дашок, а замість того, щоб насолоджуватися раннім літом, надяг такі темні окуляри, що на думку візника міг бачити не далі кінчика власного носа.

Та попри те, що крізь свої чорні окуляри Попельський бачив цілком добре, він не збирався милуватися величною будівлею поштамту, яку екіпаж саме проїжджав. Навпаки, вирішив зосередитися виключно на власних думках і, не бажаючи після останнього злощасного нападу епілепсії ризикувати й наражатися на випадкові відблиски, повністю опустив дашок візка. Не міг дозволити собі відволікатися на сторонні речі, тепер, коли відчував смак помсти, коли вітав мить справедливості. Думки Попельського були такі самі похмурі, як морок усередині екіпажа. Вони перетворювалися на важкі й сповнені ненависті речення, які за намірами Едварда повинні були з’явитися в пресі й знищити його ворога.

Шановні Читачі, — Попельський намагався будувати якомога дошкульніші фрази, — Вам, звичайно, відома приказка «із пристрастю неофіта». Вона означає пристрасть, з якою новонавернений член якогось братства чи секти нищить своїх колишніх однодумців. Спробуймо поширити цю приказку на позарелігійну сферу. Тоді це будуть палкі переконання переслідувача, що нападає на людей, які раніше були його ближніми. Як і будь-який фанатизм, такі дії неофіта повинні викликати нашу зневагу. Вони є мало вишуканими, а в добре вихованих колах така поведінка не вважається comme il faut[49]. Неймовірно огидним є новонавернений, який перекреслює пам’ять про власне походження й гнобить земляків. Германізований або русифікований поляк, котрий переслідує під час окупації одноплемінців, є виродком. А як оцінити антисемітизм зденаціоналізованого вихреста по відношенню до юдеїв? Відповідь проста: це така сама підлота.