Розділ «Число блудниці»

Через п’ять хвилин він уже обдаровував своїх дам. Стримана Леокадія прийняла квіти й конверта із грошима з лагідною посмішкою й олімпійським спокоєм, зате Рита, угледівши шоколад, вистрибувала й репетувала, як мала дикунка. Попельський змінив піджак на вишневу хатню куртку, зручно всівся в затемненій вітальні біля великого годинника, закурив сигарету й дивився, як кузина ставить квіти до кришталевої вази, яку ще кілька хвилин тому збиралася віднести до ломбарду. Підбігла доня й підставила замурзані шоколадом губенята. «Suum cuique, — подумав він, кожному даю своє, те, що йому справді належить: Леокадії — повагу й прив’язаність, Риті — батьківську любов».

Він був утомлений, сонний і вдоволений. Заплющив очі. З балкона, з-за щільної портьєри, долітав легенький повів. Чулося шелестіння карт — це Леокадія розкладала пасьянс, шерхотіння олівця на аркуші бристолю — це Рита малювала будинки, палаци, гори й річки. Усі сиділи в одній кімнаті. Усім було добре. Усі отримали те, чого бажали.

Зі стану напівдрімоти його вихопив телефонний дзвінок. Попельський запитально глянув на служницю Ганну, яка стояла у дверях вітальні зі слухавкою в руці.

— То я си піду ду Гершоса пу телєтину на шницлі, — озвалася Ганна, поклала слухавку на столик і вийшла з помешкання.

Попельський підбіг до телефону, ледь роздратований на служницю, котра не сказала йому, хто дзвонить, а до всього ще й наражає його на кпини, розповідаючи при сторонніх про домашні справи.

— Ага, ось ти де, Едзю, — почувся веселий голос Заремби. — Хіба ж добре в неділю ходити до жидівського різника? Хіба не знаєш примовки «свій до свого»?

— Дай спокій, Вілеку, — Попельський усміхнувся. — «Свій до свого» буде нині ввечері. Я хочу повернути тобі позичену сотню. Може, сьогодні в «Луврі»? Я давно там не був.

— А-а-а, бачиш, — голос Заремби споважнів. — Я саме в цій справі... Тобто не через сотню, а щодо зустрічі. Бо я телефоную за дорученням Коцовського. Отримали переклад нового гебрайського напису. Він якийсь дивний, і там прямо говориться про вбивство...

— О дев’ятій в «Луврі»?

— Звісно!

Попельський повернувся до кімнати й знову сів у крісло. І раптом відчув, що за час його відсутності настрій у вітальні змінився. Щоправда, Леокадія продовжувала розкладати пасьянс, але робила це якось демонстративно, а Рита відчайдушно розмальовувала папір. «Невже посварилися?» — подумав він трохи роздратовано.

— І як же ти помчав до телефону! — озвалася німецькою Леокадія. — Аж тут розчарування, гірке розчарування, чи не так, Едварде?

— Не розумію, про що ти.

— Ну, бо це ж була не вона, — кузина навіть не глянула на нього. — Це пан Заремба, а не твоя солодка жидівочка...

Рита колись уже чула з тітчиних вуст це німецьке слово, отож знала, про кого йдеться. Стиснула губенята й пильно глянула на батька. Обидві жінки його життя ненавиділи ту, яка навіть не встигла в ньому з’явитися. Можливо, вона й хотіла придивитися до нього, хтозна, чи не шукала там місця для себе! А він накинувся на неї, як на дешеву шльондру! Нахабно запихав лаписька під її сукню! Торкнувшись голого тіла над панчохою, тремтів, розпалений бажанням! Прагнув відплатити їй за те, що бачила його приниження Бекерським! Оволодіти нею силоміць, зґвалтувати, видирати волосся, коли вона стоятиме навколішках перед ним! Ось, про що він мріяв. А натомість — пекучий ляпас і пекучий сором. Отримав, що йому належало, справедливий урок зневаги, але вона не дочекалася жодних перепросин, ані слівця. «Suum cuique», — думав старий, побитий сатир.

Не продовжуючи дискусії з Леокадією, Попельський пригнітив недопалок і вийшов до передпокою. Старанно зачинив двері до вітальні й сів біля апарату. Узяв телефонний довідник, відшукав у ньому те, що було потрібне, і набрав номер. Був напружений, хоча знав, що однаково не почує в слухавці Ренатиного голосу.

— Стратин, маєток графа Юзефа Бекерського, — пролунало звідти.

— Добридень, — мовив він ледь тремтячим голосом. — Чи це камердинер, пан Станіслав Вйонцек?

— Так, це я.

— Говорить Едвард Попельський. Це ви мене відвезли...