Розділ «Число блудниці»

Витягнув гроші й жбурнув їх на стіл. Тоді відвернувся й пішов до виходу. Натиснув на клямку.

— Мої ноги можуть смердіти, — почув він і відсмикнув руку від липкої клямки. — Зате гроші не смердять. Хочеш заробити більше? Тоді послухай, про що я не розповів поліції! Ні? Забирайся геть!

Детектив подумки побачив усміхнене обличчя Леокадії, якій він вручає букет троянд і гроші на сплату боргів та на прожиття. Уявив Риту, яка з апетитом наминає марципани в Залевського, а тоді Вільгельма Зарембу, що здивовано приймає від нього свою позичку, сто злотих, які він, Попельський, витратив на нове вбрання. Тоді для різноманітності уявив, як він укотре перелічує дрібняки в кнайпі, перш ніж замовити чай, покірливо перепрошує учнів за тимчасову перерву в заняттях і продовжує втовкмачувати в їхні тупі голови математику й латину.

— Карти тут роздаю я, — Байдик сперся ліктями на письмовий стіл, а його важкий погляд уперся в обличчя Попельського нестерпним тягарем. — Я вас найняв, я тут шеф, я керую всією цією справою. Я начальник приватного слідчого відділу. Ви робите все, що я вам накажу, тоді викидаєте це зі своєї довбешки, а гроші, якими ви погордували, повертаються до вас у десятикратному розмірі. П’ять тисяч, Попельський! Стільки, скільки коштує новенький «Сітроен», стільки, скільки отримує на місяць генерал Ридз-Сміглий. Хочеш стати бодай на місяць генералом, Попельський?

— У нас із ним схожі зачіски й однакові імена, — відповів детектив, не зрушивши з місця.

— Моя мати погодилася б видертися на це чортове горище заради однієї-єдиної людини, — Байдик ретельно згасив сигару в попільничці, висипаючи на стіл кілька недопалків і купку попелу. — Задля нього стара залізла б під землю й перепливла Полтву. Це якийсь убогий математик. Вона казала про нього «мій бідолаха». Колись моя мати прийшла до нього, аби замовити йому формулу, яка б полегшила їй пошуки параметрів для гороскопу, а він замість винагороди витягав у неї інформацію про її клієнтів. Мати розповідала йому про них геть усе. На підставі гороскопів, які вона йому постачала, цей чоловік математично описував їхнє життя. Мені про нього відомо лише те, що живе він на Задвужанській.

Попельський заціпенів, а тоді тремтячими руками закурив сигарету. Задвужанська. Вулиця злочинів, вулиця зради. Вулиця замордованої рудоволосої й вулиця віроломної Ренати. Вулиця коханця, що полюбляє таких потвор, як Люба Байдикова. Едвард машинально видихнув дим крізь ніздрі поламаного носа й тихо зойкнув від болю.

— Чому ваша мати задля нього була готова на все? — запитав детектив.

— Бо він був її дупцинґером[32], зрозуміло?

— Ким? — Попельський не вірив власним вухам.

— Любасом, — засопів Байдик. — Тим, хто регулярно ковзався на її гівнах. Мені це відомо не від неї, а від її сусідів. Стара мені б точно цього не сказала або щось би вигадала. Брехала, як по нотах...

— І тому ви не розповіли про це поліції? — Попельський аж здригнувся, почувши ці жахливі слова. — Бо вам соромно? І через це ви найняли приватного детектива, чиє мовчання можете купити? Я правильно вас зрозумів?

— Ні, — Байдик підвівся з-за столу. — Не тому. Поліція пішла б за моїми вказівками, схопила цього чоловіка й запроторила його до Бригідок. От, що було б. А ти приведеш його мені. Темної ночі привезеш до мого саду. Я з ним поговорю, а тоді віддам його тобі. Живого, але трохи змученого. Не бійся, я його не вб’ю. Просто порозмовляю. Запитаю, що такого поганого зробила йому моя стара, що він її закатрупив. Ось, чому я нічого не розповів поліції. Що ти на це скажеш?

Попельський підійшов до столу. Серед аркушів, списаних математичними обрахунками, лежали п’ятсот злотих. Детектив простягнув до них руку.

— Відколи це, пане інженере, звертаються на «ти» до генерала Польського війська?

III

Попельський вийшов з вілли Байдика і якусь мить роззирався вулицею. Він давно не бував у цих околицях, і минуло трохи часу, перш ніж Едвард пригадав собі про існування проходу між парканами садиб. Кілька хвилин він швидко йшов навпростець, а тоді дістався до жіночої школи на розі Яблоновських та Волоської, звідки до трамвайної зупинки було два кроки. Відразу вгледів трамвай номер 11, що над’їжджав від Стрийського парку і, необачно забувши про болючий ніс, наддав ходу. Ускочив до вагона, важко відсапуючись.

Та він не переймався ані носом, ані тим, що піт приліпив його пов’язку до спини. Не звертав уваги на вигуки дітей у формі поблизького виховного закладу, які заповнили вагон, бо в супроводі двох учителів їхали, певне, на вокзал, а звідтіля на недільну маївку. Попельський думав лише про математика, який мешкав на Задвужанській. Ця вулиця була однією з найдовших у місті й налічувала приблизно по сто номерів з кожного боку. Припущення, що він живе неподалік місця, де знайшли тіло рудоволосої, було мало ймовірним, оскільки вбивця продемонстрував неабияку кмітливість, супроводжуючи свій учинок гебрайським написом. Поза тим, виникали й інші перешкоди. Чоловік, якого замордована називала «бідолахою», міг бути чиїмсь пожильцем, а той, хто винаймав йому помешкання не зареєстрував його, щоб не сплачувати податку. До того ж, у реєстраційних книгах вказують виконуваний фах, а не освіту, а коханець Люби Байдикової аж ніяк не мусив працювати математиком. Він міг бути комівояжером, котрий задля розваги час від часу відсвіжує в пам’яті тригонометричні рівняння. Зрештою, його можна було б розшукати за допомогою нишпорок Заремби, але тоді довелося б розповісти другові про новий слід у справі. А цього Попельський хотів уникнути, позаяк поширення отриманої інформації означало те, що поліція перехопить розслідування, а Едвард сам позбавить себе «генеральської» винагороди. А прохати Зарембу нікому про це не розповідати було небезпечно для самого Вільгельма, й могло означати кінець його поліційної кар’єри у випадку, якби хтось з інформаторів виявився непорядним і доніс Коцовському. Крім цього, Попельський відчував, що сплачуючи величезну суму за розшук материного коханця, Байдик має щодо того якісь підлі наміри, можливо, він захоче помститися математику, вбити й закопати в саду? Тоді завдання Попельського стало б небезпечним для нього самого, бо означало б співучасть у вбивстві. Усе це виглядало погано. Йому конче потрібен був помічник!

Він важко зітхнув і вирішив обміркувати що патову ситуацію завтра. А нині хотілося натішитися гарним заробітком.

Попельський вийшов біля електростанції й попрямував додому. Дорогою з ностальгією глянув на вікна свого колишнього кабінету в будинку Воєводської комендатури на розі Леона Сапєги, а тоді швидко збіг уздовж парку, що оточував цитадель, у бік пошти. У квітковій крамниці «Флора» купив букет червоних троянд для Леокадії, у цукерні на Сикстуській — шоколад з горіхами для Рити й льодяники для служниці Ганни.