Розділ «Число блудниці»

Отож Попельському не залишалося нічого іншого, як податися вулицею Собінського, де на розі стояла модерна вілла інженера-нафтовика Миколая Байдака.

Приватний детектив in spe домовився телефоном про візит і з’явився там в першу неділю травня, рівно о десятій ранку.

Інженер Байдак провів останні п’ятнадцять років на родовищах нафти в Техасі, і протягом цього часу йому довелося мати справи з різними химерними людьми: шукачами скарбів та золота, найманими вбивцями, індіанськими вождями й неграми, які грали на різноманітних музичних інструментах, тож обличчя Попельського зі зламаним носом, вкрите жовтявими й темними синцями, затінене крисами великого капелюха й прикрашене чорними окулярами, не справило на нього жодного враження. Інженер, який багато часу пропрацював на будівництві нафтогонів, одягався недбало, і поняття елегантності запевне було йому чуже, тому він навіть не помітив, що костюм його гостя виглядає, наче той щойно вийшов від кравця.

Сидячи в нього в кабінеті, Попельський пригадував інформацію з медичного рапорту про розтин тіла Люби Байдикової, і дійшов висновку, що нехлюйний одяг і занедбаний дім, мабуть, є характерною родинною рисою, попри те, що матір і сина розділяла фінансова прірва. Новенький «Сітроен», що стояв біля будинку, вкривав пташиний послід. Вілла, мальовничо розташована між старими деревами й квітну ними кущами, усередині була задушливою й брудною. Тут вочевидь не було прислуги, бо скрізь височіли стоси старого взуття, одягу й посуду. Попельський слушно припустив, що цей будинок, де самотою мешкав удівець, оживає лише вночі, коли чутно писк щурів, а замість килимів підлоги вистеляють зграї тарганів. На господареві був поплямлений халат, брюки з пошарпаними холошами, звідки стирчали нитки, і черевики, котрі віддавна розпачливо вимагали гуталіну. На письмовому столі громадилися креслення й математичні обчислення.

Через перелом носа Попельському доводилося дихати ротом, і це здалося йому не найгіршим виходом, бо таким чином він не відчував смороду давно непровітрюваного приміщення. Він саме закінчив рекламувати власну, щойно зареєстровану детективну канцелярію, запевняючи Байдика, що в нього залишилися друзі в поліції, які можуть допомогти в отриманні різної інформації, а тоді поклав перед господарем свіжо надруковану візитку з написом «Е. Попельський, приватні розслідування». Інженер замислено перебирав у пальцях товсту мотузку, яка лежала на краю столу. Мовчки дивився на свого відвідувача, продовжуючи зав’язувати складні морські вузли.

— Отже, ви ознайомилися з рапортами, і добре орієнтуєтеся в справі... Буду зі вами відвертим, пане Попельський, — буркнув нарешті інженер, і його співрозмовник мимоволі сахнувся, бо вказівний палець Байдика опинився в зарослій волоссям ніздрі. — Ви не викликаєте довіри своїм виглядом. Дісталося нещодавно по довбешці, еге ж?

— Таке в моїй роботі іноді трапляється, — відказав новоспечений детектив, не змигнувши оком. — Вам цікаво, як виглядають довбешки моїх нападників?

— Я вас найму, — ледь усміхнувся Байдик. — А знаєте, чому? Зовсім не тому, що вірю, наче ви здатні нокаутувати, як справжній боксер.

— Що ж, я охоче дізнаюся, — Попельський помітив, як інженер однією ногою зсуває черевика з іншої, а тоді ворушить великим пальцем, що визирає крізь дірку в шкарпетці.

— Бо в Америці я дечого навчився... Той, хто працює самостійно, може бути в сто разів кращим, ніж фірма, де він досі працював, бо його завдання — створити конкуренцію... Тобто ви як приватний детектив можете бути кращим, ніж поліція, — Байдик посунув стільницею п’ять банкнотів по сто злотих, а тоді постукав по них пальцем.

— Так, — Попельський гидливо заховав згорток до кишені, пригадавши, де щойно був цей палець, — але спершу мені треба дещо довідатися. Мушу вас розпитати про особисті справи. Бо все це може бути важливим для слідства.

— Це я хотів вам дещо розказати, — Байдик закурив сигару. — Але не поспішайте... Спершу запитуйте! Але тільки про те, чого ви не дізналися з матеріалів справи, бо в мене немає часу. Зараз по радіо буде концерт на замовлення, а я люблю гарні пісні...

— Як часто ви бачилися з матір’ю?

— Чотири рази на рік. Кожні три місяці я сплачував їй тисячу злотих, щоб їй не доводилося займатися цією своєю хіромантією, але вона однаково продовжувала це робити.

— Вона приходила до вас по гроші?

— Боже збав, ще бракувало, щоб вона мені будинок засмерділа! Я сам їздив до неї на Церковну й особисто вручав їй гроші. Крім того, вона майже не виходила з дому. Бо була занадто товста й хвора.

Попельський роззирався кабінетом і ледве втримався, щоб не прокоментувати слова про материн бруд. Інженер Байдик, здавалося, утратив терпець, бо зняв під столом другого черевика й почав нервово тупцяти ногами по підлозі, здіймаючи легенькі хмарки куряви.

— Пане, — задиркувато озвався він, — я ще пожалкую, що вас найняв. Ви запитуєте те саме, що й фараони. Може, поцікавитеся, де вона ховала гроші й чи були в неї вороги! Слухайте, про це вже питали, а я не маю часу на такі балачки! Не примушуйте мене пожалкувати про витрачені гроші, пане!

Це вже було занадто. Попельський підвівся, сперся кулаками на стіл і глянув Байдикові просто в очі. Побачив налляті кров’ю білки, погано поголені щоки й жмутки сивого волосся, що стирчало з вушних раковин. Це було справді нечуване нахабство.

— Ти, товстуне, надягни мешти, — просичав він, — бо твої ноги тхнуть! Ну що, оригінально? Інші поліцейські теж таке казали?