Розділ «Число блудниці»

— О, мені добре відома ця ганебна відсутність смаку, — Шанявський торкнувся ямки на своїй голові.

Попельський підняв капелюха, але цьому жестові було далеко до вишуканості, якою його щойно обдарував маестро. Рушив уперед, увійшов до згаданої кімнати, поставив валізку на підлозі й запросив Ренату досередини. Дівчина опинилася у вузькому приміщенні, умебльованому лише ліжком, столиком і ширмою. Рената сіла, спершись ліктями на коліна і закривши обличчя долонями.

— Зараз я принесу вам щось попоїсти, — Попельський витер спітніле чоло. — Ви ж бо не снідали. За кілька хвилин відчинять поблизький шинок.

Рената не відповіла.

— Будете яєшню? Мабуть, у них нічого кращого немає. У маестро запевне знайдеться кав’яр і шампанське, але це справді негоже, щоб я нишпорив у його комірчині...

Рената не озивалася.

Попельський подумки проклинав тирана у своїх штанях, котрий штовхав його до цієї жінки. Він не міг йому опиратися. Важко сів поруч із Ренатою й обняв її. Давно не відчував такого напруження. Губами торкнувся її тонкої ключиці. Очікував пекучого ляпаса. Замість цього її долоня погладила його потилицю. Пріап цілковито заволодів Попельським.

Ґудзики відстрибували від стін, коли Рената Шперлінг розривала на ньому сорочку. Її анітрохи не збентежив голий чоловічий торс, навпаки, вони припала щокою й вустами до його широких грудей. Не соромилася денного світла. Не відводила погляду, вивільняючи свої перса з бюстгальтера й швиденько скручуючи на стегнах підв’язки. За кілька хвилин Едвард Попельський зрозумів, що збентежити Ренату Шперлінг не так уже й легко.

XII

Жоден з еротичних спогадів, яких чимало зібралося в житті сорокачотирирічного Попельського, не міг зрівнятися з досвідом цього ранку. Якби він забажав виразити це мовою математики, то сказав би, сильно спрощуючи, що його життя раптово змінилося — з якоїсь періодичної функції, синусоїди з невеликою амплітудою воно перетворилося на швидко зростаючу експоненціальну функцію. Що замість перебування серед малопомітних коливань, його життя раптом досягло якогось максимуму, про який він досі гадки не мав.

Проте, коли коханці почали скидати із себе одяг, Попельський зовсім забув про математику. Швидке, уривчасте дихання, смак тіла Ренати Шперлінг не дозволили йому аналізувати різкі рухи, які могли порівнюватися із протилежними векторами, ані зосередитися на системі координат її стегон та свого тулуба. А коли вони нарешті віднайшли ці незнані місця, досі так старанно приховані під вбранням, Попельський забув про існування всього світу, який він знову відкривав завдяки доторкам.

Досі в ліжку володарем був він. Міг собі це дозволити, оскільки воно не було подружнім ложем, де не обходяться без певних компромісів, а готельним номером або салон-вагоном, де він оволодівав такими жінками, яким не мусив підкорятися, зате вони робили все, за що він їм платив. У перші хвилини його приголомшила нетерплячість і самостійність партнерки, яка, шукаючи більшої чуттєвості, спрагло кидалася на нього, притягала або відштовхувала й хрипко наказувала, вкладаючи їхні з’єднані тіла в усе нові положення під змінними кутами. Це була гімнастика Ерота, тілесні комбінації, виконувати які вона його примушувала. Це вона розпоряджалася. Ця жінка, яка зовсім недавно сиділа перед ним у скромній сукенці, потупивши оченята й стиснувши коліна, перетворилася на еротичного диктатора. Він не опирався. Прагнув цієї диктатури.

Раптом Рената, лежачи на ньому, прикрила його обличчя своїм волоссям і прошепотіла на вухо дивне прохання, обіцяючи «екстаз». Він послухався. Посунувся на краєчок ліжка так, що голова й плечі опинилися поза ним. Розслабив м’язи шиї й головою майже торкався підлоги. Кров припливла до мозку, він бачив усе догори ногами, а Рената згори налягала чимраз швидше й сильніше. Якоїсь миті він напружив м’язи, підвів трохи голову й налитими кров’ю очима глянув на жінку на фоні вікна. Сонце пестило її тіло. Його промінь пройшов під Ренатиною пахвою, за мить сяйнув у волоссі, й відразу — на вигині стегна. Сонячні відблиски пронизували її тіло щосекунди, мов фотографічний спалах. Почувся шум вітру. Це янгол насолоди й демон епілепсії одночасно ворухнули своїми крильми. У тілі Попельського стався подвійний вибух.

Ніколи досі він не зазнав нічого схожого.

XIII

Прокинувся біля ліжка на шорсткому килимку. Хтось прикрив його кодом. Позирнув на годинника. Був полудень. Отже, він проспав близько п’яти годин. Попельський рвучко підвівся, скидаючи код на землю. Ренати в кімнаті не було. Едвард зірвав зіжмакану постіль з ліжка й перелякано глянув на простирадло. Полегшено зітхнув. Воно виявилося чистим. Під час нападу кишки й нирки не виштовхнули свого вмісту. Не цього разу.

Хвороба зазвичай викликала в нього видіння. На відміну від випорожнення, видіння було й сьогодні. Заснувши після нападу, він бачив себе самого, сидів на стільці в кімнаті, заповненій таблицями з математичними формулами. Протяг ворушив портьєрою на дверях. Вона лопотіла чимраз швидше, аж нарешті зірвалася й пурхнула, мов летючий килим з перських казок. Пролунав гуркіт. У дверях стояла висока чоловіча постать у котелку. Це був він сам. У своєму епілептичному видінні Попельський на стільці дивився на Попельського біля дверей. Уперше він зіштовхнувся з роздвоєнням особистості. Колись Едвард читав про стани роздвоєння як симптоми важкої психічної недуги.

Та ці сонні марення занепокоїли його лише на мить. Зараз думки були зайняті іншим. Попельський блискавично вбрався. Не хотів, щоб Рената бачила його неодягненим. Стан піднесення й еротичної насолоди зумовлюють поблажливе ставлення до різних тілесних вад, та коли екстатичні відчуття минають, недоліки вбачаються в усьому.

Попельський не хотів помічати в Ренатиних очах розчарування його немолодою шкірою, зморшками, складками й жиром, який нерівномірно відклався в різних місцях. Боявся, що вона буде прикро вражена. Уявив собі, якою огидою й страхом пронизало її, коли в мить найвищої насолоди ним струсонув епілептичний спазм, викликаний миготливим світлом і не подоланий вчасно таблетками, котрі він забув прийняти, заклопотаний несподіваними ранковими подіями. Зав’язуючи вузол краватки, він почув у передпокої тихі, легкі кроки, які наближалися. За кілька секунд у двері несміливо постукали.

— Заходь! — гукнув Попельський і радісно всміхнувся.