Розділ «Число блудниці»

Цих двох, які так відрізнялися віком, візник, як і пані Зиморович, прийняв би за повію та її альфонса, якби не скромна сукня жінки й відсутність макіяжу на блідому обличчі. Аби довідатися, ким були його ранкові пасажири, візник сповільнив хід і нашорошив вуха.

— Мушу вам про дещо розповісти, панно Ренато, — лагідно озвався чоловік. — Будь ласка, не лякайтеся того, що я вам зараз скажу...

Жінка судомно перевела подих, а рожеві плями на її шиї, які вже, здавалося, зникли, зараз побагровіли.

— Цікаво, що ви можете мені повідомити за п’ять хвилин до поселення мене у свого друга, — вона розгнівано шарпнулася. — Може те, що мені доведеться вам віддячити, га? Може, ви повернетеся до ваших колишніх зальотів, як це вже було в тій жахливій кнайпі, га?

Попельський сидів нерухомо. Хотів погладити Ренатину долоню, але злякався, що вона може сприйняти цей жест за нескромний.

Проте його супутниця невдовзі заспокоїлася. Сумно глянула на Едварда.

— Пробачте, пане професоре, мені стільки довелося пережити, я така розбита!

Візник був настільки приголомшений званням, яким його пасажирка обдарувала свого супутника, що запізно звернув на Янівську й зачепив дишлом за ліхтарний стовп, замалим не перекинувши екіпажа. Він ніколи б не сказав, що цей кремезний голомозий альфонс зі зламаним носом схожий на професора!

— Нічого, я вас розумію, — озвався чоловік прокуреним басом. — Та я б збрехав, сказавши, що ваші підозри викликають у мене якийсь біль чи зневагу... Одначе повернемося ad rem. У балетмейстера не перелякайтеся... Чого? Що ж, зараз я вам скажу, бо ми вже приїхали. Ну, це тут, пане візник! Зупиніться!

Позаяк візник страшенно хотів дізнатися, що могло перелякати його пасажирку, він зупинився дуже неохоче. Екіпаж стояв на розі Янівської й Клепарівської біля шинку, про який весь Львів співав пісеньки.

Попельський розрахувався, схопив валізу, простягнув руку Ренаті й провів її до будинку, де на третьому поверсі знаходилося помешкання Юліуша Шанявського.

Між поверхами Попельський зупинився. Хотів розповісти Ренаті правду про призначення квартири саме зараз, прошепотіти їй це на вухо в темряві й зблизька, щоб бодай на мить відчути тепло її тіла, її подих на своїх вустах. Почувався, наче сатир, який крадькома торкається гладенької жіночої шкіри або тростиною піднімає поділ дівочих суконь.

— Пан Шанявський, — шепотів він, насолоджуючись її близькістю, — у цій квартирі влаштовує собі побачення. Вона й служить йому виключно для цього. Тож прошу вас не лякатися, якщо випадково побачите не зовсім одягненого мужчину!

— Дякую за пересторогу, — Рената зціпила зуби. — Якось доведеться це стерпіти.

Попельський не міг продовжувати стояти так близько від Ренати, щоб не викликати в неї підозри, наче він збирається втілити свої ниці плани, ж це було в кнайпі Гутмана. Зупинився перед дверима й вистукав на них «Марш Радецького».

Балетмейстер відчинив двері не відразу. Був одягнений у білий пікейний халат з великим трикутним вирізом, який оголював його торс майже до пупка. На шиї подзенькували три золоті медальйони.

— Слуга покірний, пане комісаре, — озвався Шанявський, вклонився до пояса, меланхолійно всміхнувся й пішов углиб квартири. З однієї кімнати долітало гучне хропіння й запах парфумів. Балетмейстер збирався зникнути серед цих ароматів, але Попельський зупинив його.

— У мене виняткова ситуація, маестро, — сказав він. — Ця пані поживе декілька днів у маленькій кімнаті з вікнами на вулицю. І будь ласка, не наражайте її на зустрічі з напіводягненими чоловіками!

— Servus tuus, domine Eduarde[46], — Шанявський схилився майже до землі, а його медальйони тихенько дзенькнули. — Пані буде тут безпечно, мов у мами! А що трапилося з вашим шляхетним обличчям, пане комісаре?

— Не сподобалося декому.