Розділ «Число відьми»

— А взагалі, я й далі не розумію, — уперто продовжував Заремба, — що спільного має це довге слово з Любою Байдиковою.

— Крім листа в конверті було ще ось це, — Коцовський полегшено перевів розмову на іншу тему.

Знову зробилося тихо, начальник заспокоївся й таємничо посміхнувся; його вочевидь розважала роль ілюзіоніста, котрий витягає кролика із циліндра. Він знову простягнув руку до конверта й дістав звідти жмут масного волосся.

— Може, ви щось скажете нам про це, докторе, — Коцовський глянув на Підгірного й розжареним кінчиком сигарети описав коло над цією дивною річчю.

— У мене немає жодних сумнівів, — медик підвівся й глянув на присутніх, — що це волосся замордованої Люби Байдикової, яке в неї зрізали над чолом.

Запала мовчанка, яку урвав Заремба.

— Серед нас когось бракує, — сказав він. — Такого собі дегенерата. Один дегенерат убив, отже, це справа якраз для іншого дегенерата.

VI

Востаннє Едвард Попельський стояв за університетською кафедрою в 1907 році. Тоді йому саме виповнився двадцять один, і молодий студент був сповнений наукового ентузіазму, захоплення теорією Кантора та мрій про своє переможне вторгнення у світ математичної безкінечності. Двадцять три роки тому у Відні був спекотний квітневий день. Попельський добре його запам’ятав, бо саме тоді в нього виявилися симптоми страшної хвороби, досі наче приспаної й зачаєної. Саме того дня він попрохав професора Франца Мертенса, аби той дозволив йому публічно продемонструвати певні сумніви, які стосувалися доведення Кеніґом Ґауссового закону взаємності. Над цим доведенням Попельський просидів тиждень, і йому здалося, що він знайшов у ньому слабке місце. Він уже збирався показати викладачеві й колегам з математичного семінару Віденського університету критичний пункт, у якому одна формула начебто очевидним чином випливає з іншої, коли відчув різке запаморочення, і цілковито забув, у чому ж полягає слабкість Кеніґових висновків. Протягом кількох хвилин Попельський тупо вдивлявся в дошку, тоді його тіло струсонули легенькі судоми, і він покинув кафедру із жахливою порожнечею в голові. Професор Мертенс провів його здивованим поглядом, а колеги були сповнені іронії. Через тиждень, коли Попельський розігрував шахову партію в парку Пратер, з ним уперше із часів дитинства стався епілептичний напад. Запаморочення під час математичного семінару й приступ у парку були викликані, як пояснив наступного дня шанований і відомий віденський медик, доктор Самуель Монд, однією й тією ж причиною: сонячними променями, розсіяними кронами й гілками дерев. «Це спричинило epilepsiam photogenicam», — поставив діагноз доктор Монд, наказавши пацієнтові уникати будь-якого миготіння світла, особливо денного. Тобто Попельському довелося щодня носити темні окуляри й перейти на вечірньо-нічний спосіб життя. Ось чому молодий Едвард Попельський мусив відмовитися від навчання на математичному факультеті, оскільки заняття там відбувалися вранці, коли сонце щедро заливало своїм промінням велику аудиторію, вікна якої виходили на схід, і вибрати інший факультет та інші лекції, які проводилися б вечорами. Такі заняття пропонував лише університетський філологічний семінар, і невдовзі нещасному епілептикові довелося з математика перетворитися на студента-класика. Професор Франц Мертенс, який походив з Великопольщі, втішав його по-польськи, підкреслюючи, що від математики недалеко до грецької та латинської метрики, після чого подарував йому власну докторську дисертацію під назвою We functione potentiali duarum ellipsoidum homogenearum»[15], написану, звісно, латиною. Професорові слова закарбувалися Попельському в пам’ять і, ставши філологом, присвятив себе виключно історичній граматиці та архаїчній латинській метриці, захистивши в 1914 році дисертацію на цю тему. Проте він не забув про «королеву наук», оскільки саме приватні уроки з математики й латини давали йому заробіток, доки він не почав працювати в поліції, й згодом, тобто з кінця війни до 1921 року, і через сім років, коли Коцовський із тріском викинув його зі Слідчого відділу.

Зараз, коли після віденського запаморочення проминули двадцять три роки, Попельський стояв на місці викладача на кафедрі класичної філології Львівського університету імені Яна-Казимира й упорядковував свої нотатки перед лекцією. Щоб не допустити жахливої думки про можливість повторення віденських подій, він намагався зосередитися виключно на своїх наукових розважаннях. Аби краще сконцентруватися, Едвард заплющив очі й вдихав весняні аромати, що вливалися у відчинене вікно, і наче з віддалі дослухався до вступу, який виголошував худий панич у пенсне, керівник студентського філологічного гуртка. Після ввічливих слів подяки за організаційну підтримку на адресу відсутнього нині голови викладацької екзаменаційної комісії, професора Константина Хилінського, студент перейшов до теми.

— На статтю пана доктора Попельського, — затинаючись, читав свої нотатки оратор, — під назвою «Versuch einer quasi-matematischen Analyse des plautiniscken Sprachverses»[16] я натрапив абсолютно випадково у «Звітах Перемиської Цісарсько-королівської гімназії» за 1914 рік, оскільки саме цього року пан доктор працював у цьому навчальному закладі як суплент[17]. Цю публікацію я прочитав не без труднощів, проте з величезним зацікавленням, позаяк вона має прекрасне практичне застосування й полегшує аналіз Плавтових віршів, який для деяких моїх колег є ахілловою п’ятою, але зовсім не тому, що наші викладачі погано цьому навчають. — Тут студент боязко глянув на професора Єжи Клапковського, котрий сидів у шкіряному кріслі перед слухачами. — Звісно ні! Просто це надзвичайно важке завдання для тих, хто не вивчав Плавта й Теренція в гімназії. А зараз, на жаль, цих авторів більше немає в програмі. Одначе я не все зрозумів з німецького тексту пана доктора... Ось чому наш гурток запросив його, аби шановний доповідач зміг з’ясувати нам найскладніші місця. Будь ласка, пане докторе, вам слово.

Попельський підвівся й глянув спершу у вікно, а потім на слухачів. Ніщо не нагадувало йому про Віденський математичний семінар. Забагато відмінностей, аби наслідок міг бути той самий. За вікном простягалося не подвір’я Віденського університету, а квітнучий Єзуїтський сад. Його львівська аудиторія наполовину складалася із жінок, тоді як двадцять три роки тому перед ним сиділи виключно чоловіки. Зараз була вечірня пора, а від епілептичного нападу він захищався тим, що регулярно приймав ліки й носив темні окуляри. Ні, цього разу його виступ виглядатиме зовсім по-іншому!

Попельський не хвилювався, хіба що йому ледь заважали власні окуляри, які унеможливлювали уважне спостереження за реакцією слухачів, бо він звик так робити, коли провадив численні допити в поліції. Окуляри були оптичним фільтром, крізь який він помічав лише обличчя людей у двох перших рядах та ще посмішку професора Клапковського, бо той сидів просто перед ним.

Доповідач сприйняв цю усмішку вченого як заохочення й упевнено почав лекцію. За кілька секунд рештки неспокою геть випарувалися. Попельський виклав на дошці вісім видів ямбічних синерез, а тоді звів їхню кількість до трьох. Із радістю відзначив полегшене зітхання, яке прокотилося аудиторією. Едвард знав, що люди дуже радо сприймають будь-яке спрощення й те, що саме на простоті базується вишуканість будь-якої формули — математичної чи лінгвістичної. Такою ж була реакція слухачів, коли він спростив різноманітні метричні закони, продемонструвавши, що більшість із них спирається на одну й ту саму акцентуаційну причину. А тоді розпочав те, що любив найдужче: рівним каліграфічним почерком розтинав латинські вірші й виокремлював з них інтонаційні частини. Від цієї завзятої праці, у яку він цілковито заглибився, його відірвало шарудіння, покашлювання й стукіт. Попельський обернувся й помітив, що декілька місць в аудиторії вже порожні. Здивовано глянув на керівника гуртка, але той потупив голову й не зводив очей із професора Клапковського.

— Ну, що ж, — професор кахикнув і встав. — Якщо організаторові бракує мужності, то я скажу. Шановний доповідач вийшов за межі відведеного йому часу... Чи можна вас просити перейти до висновків?

— Справді, — Попельський глянув на свого швейцарського годинника фірми «Шаффгаузен», — я мав скінчити півгодини тому... Пробачте... Власне кажучи, жодних висновків у мене немає. Я міг би продовжити метричний аналіз, проте щодо теорії, то нічого більше сказати не можу. Дякую за увагу, гадаю, можна перейти до обговорення. Пане професоре? — і він глянув у бік Клапковського.

— Так, — учений посміхався. — Мушу сказати, що я дуже здивувався, коли філологічний гурток запросив мене на цю доповідь. Але прослухавши її, я більше не дивуюся, — Клапковський перевів подих. — Я обурений!

В аудиторії запанувала тиша. Професор переводив погляд з одних студентів на інших, а ті втупилися у свої нотатки. Продовжував посміхатися. Проте зараз Попельський був майже впевнений, що вчинив необачно, сприйнявши перед лекцією цю посмішку за ознаку доброзичливості. «На мене знову чекають, — думав він, — жорстокі й непередбачувані події. Мабуть, така моя доля. Тоді, у Відні, це теж сталося у квітні, і зараз квітень, і я тут і там зазнаю поразки. Хто це сказав, наче квітень — найжорстокіший місяць?».

— Зважаючи на те, що доповідач є колишнім працівником поліції, цей виступ був не лише, так би мовити, екзотикою, — продовжував професор, — з точки зору методики він неймовірно шкідливий!

Попельський крадькома витер чоло.