Розділ «Число відьми»

Сморід досягнув ніздрів Попельського попри велику відстань, хоча Едвард думав, що вона його врятує. Учитель уявив собі, як під час уроку мусить нахилися над Болеком і перевірити написані ним вирази. Тоді до смердючого подиху додасться запах брудного спортсмена — немиті ноги, спітнілі пахви, злипле волосся. Уява Попельського викликала спазму шлунка, рот наповнився слиною.

Він швидко підвівся, розчахнув вікно й визирнув на подвір’я. Запах смоли, куряви та помиїв видалися йому чудовим ароматом у порівнянні з міазмами, які виділяв учень. Попельський глибоко вдихнув повітря й обернувся до хлопця.

— Вийдіть звідси й більше ніколи не приходьте в такому стані! — повільно проказав він, щоб якомога сповільнити видих.

— У якому такому стані? — нахабно запитав Шандровський.

— Після тренувань.

— Чому це? — хлопець підвищив голос.

— Бо від тебе немилосердно тхне! Як від стічної канави!

Учень заховав зошити й подивився на Попельського довгим поглядом. Той не відразу збагнув, що означає поведінка Шандровського. За цим могли ховалися покірливість або гнів.

— Я теж ситий вами по зав’язку. І виглядом вашої голомозої довбні!

Після цієї довгої фрази Попельський ледь не зомлів від смороду.

— Геть!!! — гаркнув він.

Учень сплюнув на килим і швидко вибіг із квартири. Попельський не затримував його. По-перше, результат гонитви за спортсменом міг бути жалюгідним, по-друге, якби він наздогнав Шандровського, то мусив би знову з ним спілкуватися. А цього він будь-що прагнув уникнути. Попельський навіть радів, що більше не матиме справи з Болеком, зате може стати біля вікна й насолодитися ароматами нагрітого сонцем подвір’я.

До кабінету прибігла Рита.

— Татку, а чому той учень так швидко від вас вийшов?

— Бо виявився неготовим до уроку, моя маленька, і я накричав на нього, бачиш? Ти повинна завжди старанно вчитися, інакше вчитель нагримає на тебе у школі.

Попельський схопив доньку в обійми й міцно притулив до себе. З ніжністю вдихав пахощі дешевого шампуню, яким доня часто мила голівку, насолоджувався її чистим подихом.

— Підемо тепер до Залевського по прянички, люба?

— Ти не встигнеш, Едварде, — Леокадія стояла на порозі й кивнула головою учениці, з якою саме закінчила займатися французькою. — Крім того, цих ласощів ми собі вже не можемо дозволити.

Батько й донька глянули на Леокадію. Оцінювали її струнку й зграбну фігуру, видовжене обличчя, бездоганний макіяж і рівненько підстрижене волосся на потилиці. Кожне звернуло увагу на інше: батько на кузинині панчохи, які Ганна принесла сьогодні з «майстерні художнього церування» та пофарбовані кармінним лаком нігті; дівчинка — на стиснуті тітчині вуста, які щойно заборонили їй піти з татком до улюбленої цукерні.

— А чому це ми не встигнемо, Льодзю? — запитав Едвард, сповнений поганих передчуттів.