Розділ «Число відьми»

— Соливода, — виправив його аспірант.

— Авжеж, їх ніколи не зачиняють.

— А другі двері з голубника, ті, що провадять на сходи?

— Вони зачиняються на засув ізсередини. Може, він заліз до голубника раніше. І чекав на стару...

— Ніхто б не витримав у голубнику від смороду, — Заремба перевів подих. — Убивця міг чекати й зачаїтися лише на горищі...

— Наприклад, отам, — Соха кивнув на ванну, наполовину заповнену дощовою водою.

— Маєте рацію. Отже, він міг раніше домовитися зі старою, або ж вона сюди регулярно навіщось приходила, і зловмисник вирішив тут заховатися. Тоді хтось із мешканців повинен був її упізнати.

— Доповідаю, що ніхто не впізнав небіжчиці! — гаркнув постерунковий Янішевський, який уже довгенько стовбичив на порозі й дослухався до розмови.

— Я її впізнав, — озвався знайомий Зарембі голос. — Доктор Іван Підгірний, непомітно увійшов до голубника і його голова з’явилася в отворі дверцят на горище. — Я знаю, хто вона. Може, я й не славетний психолог, як ви щойно зауважили, пане Зарембо, може, я й коновал, проте... — медик виліз із невеликого отвору й випростався перед поліцейським, — проте сифілітиків у цьому місті я знав колись усіх.

IV

Над Єзуїтським садом западали вечірні сутінки, які стирали чіткі контури предметів. Укриті білим квітом кущі зовсім зливалися б із білими студентськими кашкетами, якби не сигаретний дим, котрий оточував останні. Циліндри двох старих євреїв, котрі грали в шахи на лавці біля статуї, що символізувала живильні сили природи, здавалися б непомітними на чорному тлі могутнього дуба, якби не пломінець газового ліхтаря,; що раптом засичав, спалахуючи від сірника сивого ліхтарника. Двоє молоденьких дівчат, які, мабуть, чекали на своїх кавалерів унизу вулиці Крашевського, неодмінно привернули б увагу Попельського, коли б той був, як завжди, у добрій формі й мав непоганий настрій.

Проте його чуттєвість де й поділася, що вчора підтвердила шльондра в кнайпі, а настрій був препаскудний, і не лише із цього приводу. Едвард курив поганеньку сигарету і вдивлявся в худорляву постать, що зникала за кав’ярнею, збудованою в народному стилі. Це був гімназист Генек Андрусин, чий батько-токар рештками тяжко зароблених грошей підтримував власні сподівання на те, що його нащадок продовжить навчатися в IV класичній гімназії ім. Длугоша. Генек двічі залишався на другий рік через латину, тож Попельському дісталося нелегке, і навіть, як виявилося після кількох приватних уроків, нездійсниме завдання: підтягнути хлопця з латини так, аби той міг перекласти уривки із Цезаря, Непота й Федра, та перейти до п’ятого класу. Після кожного заняття з Генеком ротова порожнина вчителя перетворювалася на Сахару, а мозок — на застиглу Антарктиду. Невеличка сума опинялася в гаманці Леокадії, а Едвард сягав по перо й папір, щоб нарешті написати листа Генековому батькові й відмовитися від уроків, назвавши свої спроби втовкмачити латину в тупу довбешку «продовженням агонії». Проте він досі цього не зробив. Невідомо вкотре перелічував гроші, які можна заробити на восьми уроках протягом місяця, і замість паперу простягав руку по сигарету, а тоді виходив на балкон, прислухаючись до дитячого голосу Рити, яка бавилася з Ганною в кімнатці служниці, й до монотонного відмінювання французьких неправильних дієслів, котре долинало з кімнати кузини.

Згасивши недопалок, він глибоко перевів подих. За кілька хвилин приїде черговий учень, син директора міської фінансової управи, такий собі Болек Шандровський. Цього п’ятнадцятирічного підлітка він настільки видресирував, що той міг без проблем розв’язувати тригонометричні рівняння. Учитель цьому невимовно радів, бо нині міг із чистим сумлінням перейти до своїх улюблених тем — квадратного тричлена із його чудовими параболами й чіткими формулами Війєта. А потому, після всіх уроків, вони з донькою та кузиною повечеряють дерунами, він трохи передрімає й біля десятої вечора вмоститься в кабінеті при затишному світлі лампи, відкриє комедії Плавта й готуватиметься до лекції, яку проведе на прохання студентського філологічного гуртка. До речі, за це обіцяють дуже пристойний гонорар.

Побачивши Болека Шандровського, який біг униз вулицею вздовж парку, Попельський повернувся до кімнати й зачинив балконні двері. Прислухався до радісного доньчиного сміху, поправив піджака, перевірив, чи не закінчилося чорнило в його «Вотермані» і сів до столу. За мить пролунав дзвоник у двері, й Ганна відчинила учневі. За її спиною ховалася Рита, якій неодмінно кортіло розсмішити батька. Дівчинка скошувала очі, робила кумедні гримаси й, приклавши до скронь великі пальці, швидко змахувала долоньками. Тоді багатозначно затиснула пальцями носа.

Здивований останнім жестом, Попельський усміхнувся до дитини, зачинив двері й кивнув Шандровському, аби той показав йому зошита з домашнім завданням. Думками він був далеко звідси, думав про вечерю з родиною та аналіз Плавтових віршів, бо саме цього мистецтва він мав навчити майбутніх філологів на засіданні студентського гуртка. Не дивно, що Едвард не почув Болекових слів.

— Повторіть, будь ласка, — попрохав Попельський.

Шандровський підступив ближче й різко видихнув повітря з легень. Смердючий подих вирвався з його рота, наче отруйна хмара. «Гормональна буря в поєднанні із зіпсованими зубами, — майнуло в голові поблідлого від огиди Попельського, — карієсом, викликаним безупинним посмоктуванням льодяників та цукерок, плюс запахом гною в зубних каналах».

— Я не приніс, пане вчителю, — Болек переступив з ноги на ногу. — Не зробив.

— Чому? — Едвард відсунувся в кріслі аж під вікно.

— Не знав, як, — відповів Шандровський. — Зрештою, у мене не було часу. Я пізно повертаюся зі спортивних тренувань. У нас незабаром матч із третім класом.