Розділ «Частина третя»

— Гаразд, — сказала Ерін. — А де ви його взяли?

Він прямо подивився на мене, коли відповідав їй.

— А де, ти думаєш, я взяв його, дурепо? Я зірвав його із зап’ястя цієї шльондри, перш ніж зіштовхнув її.

Він любив її давно, найсильніше — у той момент, коли вона кинулася його захищати.

— Ні, не це сталося! — Гелен скочила на ноги. — Це не так… Не треба! Не беріть на себе відповідальності за це, тату, це не те, що насправді сталося. Ви не робили… Ви навіть не… — Патрік усміхнувся їй, простягаючи руку. Вона взяла його за руку, і він притягнув її ближче. Вона була м’якою, але не слабкою, її скромність, її безсоромна простота зовнішності були бентежливішими, ніж будь-яка врода. Вона зворушила його зараз — він відчув, як підіймається його кров, як швидше працює насос ослабленого старечого серця.

Усі мовчали. Сестра плакала мовчки, беззвучно вимовляючи якісь слова. Детектив спостерігала за ним, за Гелен, і в її обличчі було якесь розуміння.

— Ви… — Вона похитала головою, не знайшовши слів. — Містере Таунсенде, я…

— Ну то давай! — він раптом відчув себе дратівливим, йому страшенно хотілося, щоб ця нервова баба відчепилася від нього. — Заради Бога, ти офіцер поліції, то й роби те, що маєш!

Ерін набрала повні груди повітря і підступила до нього.

— Патріку Таунсенде, я заарештовую вас за підозрою у вбивстві Даніелли Ебботт. Ви не зобов’язані говорити…

— Так, так, так, правильно, — втомлено сказав він. — Я знаю, я це все знаю. Боже. Такі жінки, як ти, ви ніколи не знаєте, коли треба замовкнути.

Потім він розвернувся до Гелен.

— Але ти, любонько, ти. Ти знаєш, коли говорити, а коли мовчати. Ти говориш правду, моя дівчинко.

Вона почала плакати, і він найдужче хотів опинитися біля неї, у кімнаті нагорі, востаннє, до того, як його в неї заберуть. Він поцілував її в чоло, та, виходячи за детективом, попрощався з нею.

Патрік ніколи не був схильний до містицизму, до інстинктивного відчуття чи передчуття, але якщо вже чесно, то він відчував, що насувається розплата. Кінець гри. Він відчував це задовго до того, як витягли холодний труп Нел Ебботт із води, тільки він списав це відчуття на вік. Його розум останнім часом виробляв різні фокуси, посилюючи колір і звук в його старих спогадах, розмиваючи краї нових. Він знав, що це початок, довге прощання, що його буде з’їдено зсередини, від ядра до шкаралупи. Він міг радіти, принаймні, що все ж іще був час, коли він у думках зв’язував кінці з кінцями, тримав контроль. Це був, як він зрозумів зараз, єдиний спосіб врятувати щось із того життя, яке вони побудували, хоча він знав, що не всіх можна врятувати.

Коли його посадили в кімнаті для допитів у відділку Бекфорда, він спочатку подумав, що не знесе такого приниження, але витримав. Легше стало, як він виявив, від дивовижного відчуття полегшення. Він хотів розповісти свою історію. Якщо вже вона мала випливти на поверхню, то саме він має розказати її, доки ще має час і розум. Це було більше ніж просто полегшення — гордість. Усе своє життя він по-своєму хотів розповісти, що сталося вночі, коли померла Лорен, але не міг. Він стримувався, з любові до свого сина.

Він говорив короткими, простими реченнями. Говорив дуже зрозуміло. Він висловив намір зробити повне зізнання у вбивствах Лорен Слейтер у 1983 році й Даніелли Ебботт у 2015 році. З Лорен було простіше, звичайно. То була прямолінійна історія. Вони посварилися вдома. Вона кинулася на нього, а він захищався, і внаслідок того захисту вона була серйозно поранена, занадто тяжко, щоб врятувати. Так, щоб урятувати сина від тяжкої правди, і — зізнався він, — позбавити себе тюремного ув’язнення, він відвіз її до річки, заніс її тіло на вершину скелі й уже мертвою кинув у воду.

Сержант Морґан слухала ввічливо, але враз зупинила його.

— Чи був ваш син із вами в цей час, містере Таунсенде? — спитала вона.

— Він не бачив нічого, — відповів Патрік. — Він був занадто малий, і дуже наляканий, аби зрозуміти, що відбувається. Він не бачив, що його мати дістала травму, і він не бачив її падіння.