Розділ «Частина третя»

— Сер! У нас дзвінок. Власник магазину в сусідньому селі на узбережжі. Каже, що в нього сидить дівчина: промокла й трохи побита, не знає, де вона, попросила його зателефонувати в поліцію.

Біля магазину була лавка, і вона сиділа на ній, закинувши голову, заплющивши очі. Вона була загорнута в темно-зелену куртку, завелику для неї. Коли машина під’їхала, вона розплющила очі.

— Ліно! — Я вискочив з машини й побіг до неї. — Ліно!

Її обличчя було примарно-біле, крім яскравої плями крові на щоці. Вона не сказала нічого, просто зіщулилася на лавці, ніби не впізнала мене, ніби не мала ні найменшого уявлення, хто я.

— Ліно, це я. Ліно! Усе нормально, це я.

Вираз її обличчя не змінився, коли я простягнув руку до неї, вона відсахнулася ще далі — я зрозумів: щось негаразд. Вона добре бачила мене, вона не була в шоковому стані, вона знала, хто я. Вона знала, хто я, і боялася мене.

Раптом у її рисах промайнуло щось різке — такий погляд я бачив одного разу на обличчі своєї матері, а іншого разу — на обличчі поліцейської Джинні, коли вона відвела мене додому. Не просто страх, але щось іще. Страх і нерозуміння, страх і жах. Це нагадало мені про той погляд, яким я іноді дивився на себе, якщо робив помилку: зустрічався поглядом із собою у дзеркалі.

Коли Нікі пішла, я піднялася до твоєї спальні. На твоєму ліжку не було постелі, так що я пішла до твоєї шафи й витягла твоє пальто, кашемірове, кольору карамелі, таке м’яке й розкішне, про яке я навіть не мріяла. Я загорнулася в нього, але все одно мені було холодніше, ніж у воді. Я довго лежала на твоєму ліжку, занадто змерзла і втомлена, щоби поворухнутися, ніби чекала, доки кістки розігріються, кров піде по жилах, перезапуститься серце. Я чекала, що почую тебе у своїй голові, але ти мовчала.

Будь ласка, Нел, подумала я, будь ласка, поговори зі мною. Я сказала, що мені дуже шкода. Я уявила собі твою крижану відповідь: Увесь цей час, Джуліє, я тільки й хотіла, щоб поговорити з тобою. І: Як ти могла подумати про мене таке? Як ти могла подумати, що я б вважала зґвалтування не вартою уваги дрібницею, що я знущалася б із тебе, згадуючи про нього? Я не знаю, Нел. Пробач.

Я все одно не чула твого голосу, тож змінила тактику. Тоді розкажи мені про Лорен. Розкажи мені про тих небажаних жінок. Розкажи мені про Патріка Таунсенда. Скажи мені, що ти тоді намагалися сказати мені. Але ти не сказала ні слова. Я майже відчуваю твою образу.

Мій телефон задзвонив, і на його яскраво-синьому екрані я побачила ім’я Ерін Морґан. Якусь мить я не наважувалася взяти слухавку. Що я зробила б, якби щось трапилося з Ліною, як я спокутую всі свої помилки, якщо не стане й її? Тремтячою рукою я прийняла дзвінок. І ось… Моє серце знову працює, ганяє теплу кров у мої кінцівки. Вона в безпеці! Ліна в безпеці. Вони її знайшли. Вони везуть її додому.

Здавалося, минуло сто років, багато годин, перш ніж я почула, як надворі клацнули дверцята машини, і я змогла піднятися, підскочити, скинути пальто й побігти сходами вниз. Ерін уже була там, стояла під сходами, дивилася, як Шон допомагає Ліні вийти з машини. На її плечах була чоловіча куртка, її обличчя було бліде й брудне. Але вона була ціла. Вона була в безпеці. З нею все було добре. Тільки тоді, коли вона підняла очі й зустрілася зі мною поглядом, я побачила, що це не так.

Вона йшла обережно, обережно переставляючи ноги, і я знала, що вона відчувала. Вона, немов захищаючись, обхопила себе руками; коли Шон простягнув руку, щоб провести її в будинок, вона здригнулася. Я подумала про чоловіка, який вивіз її, про його схильності. У шлунку в мене все перевернулося, я відчула солодкий смак горілки з апельсиновим соком, відчула гаряче дихання на моєму обличчі, тиск наполегливих пальців у м’яку плоть.

— Ліно, — сказала я, і вона кивнула мені. Я тепер зрозуміла: у неї на обличчі не бруд, а кров, що запеклася на губах і підборідді. Я взяла її за руку, але вона тільки більше напружилася, так що я пішла за нею вгору сходами. У коридорі ми зупинилися обличчям одна до одної. Вона ворухнула плечима, і куртка впала на підлогу. Я нахилилася її підняти, але Ерін мене випередила. Вона підняла її й передала Шонові, і щось проскочило між ними — погляд, у якому, на мою думку, був майже гнів.

— Де він? — засичала я до Шона.

Ліна, схилившись над раковиною, пила воду просто з-під крана.

— Де Гендерсон?

Мною володіло просте, дике бажання заподіяти біль йому, цій людині, яка втерлася в довіру, а потім зловжила нею. Я хотіла вчепитися в нього, викручувати, рвати те, за що можу вхопитися — зробити з ним таке, на що подібні чоловіки заслуговують.

— Ми шукаємо його, — сказав він. — Наші люди його шукають.

— Що ви маєте на увазі — «шукають»? Хіба вона була не з ним?