Розділ «Частина третя»

— Нічого тут, — почулося крізь перешкоди.

— Нічого?

— Нікого немає. Стоїть автомобіль — червоний «воксголл» — але його самого ніде не видно.

— А Ліна?

— Жодних ознак будь-кого з них. Будинок замкнений з усіх боків. Ми шукаємо. Будемо продовжувати пошуки…

Машина є, а їх немає. Це означає, що вони, напевно, пішли пішки, але чому? Автомобіль зламався? Якщо він приїхав до будинку й виявив, що не може потрапити всередину, щоб там відсиджуватися — то чому просто не вломився? Це ж краще, ніж утікати? Може, хтось їх підібрав? Друг? Хтось допомагає йому? Може, хтось допомагає йому вийти зі скрутного становища, але тут шкільний учитель, а не якийсь злочинець-рецидивіст — я просто не міг уявити в нього таких друзів, які б допомагали йому з викраденням.

І я не міг збагнути — на краще це чи на гірше. Бо якщо Ліна не з ним, то ми й гадки не мали, де вона. Ніхто не бачив її майже двадцять чотири години. Уже від цієї думки мене охопила паніка. Мені потрібно, щоб вона була в безпеці. Зрештою, я так гірко підвів її матір.

Я перестав бачитися з Нел після інциденту з моїм батьком. Насправді, я ні хвилини не був з нею наодинці до смерті Кейті Віттекер, а потім у мене не було вибору. Я мав допитати її, вона мала бути присутня, коли її дочка давала свідчення щодо Кейті, ще й з огляду на звинувачення, якими розкидалася Луїза. Я допитував її як свідка. Що, звичайно, було непрофесійно — чимало моїх дій торік може бути схарактеризовано так — але коли вже я потрапив у сіті Нел, то все було неминуче. Я нічого вдіяти не міг.

Було дуже сумно, майже горем, побачити її знову, бо я відчув майже одразу, що та Нел, яка всміхалася так щиро, яка хапала мене за руку, зачарувала мене — уже не існувала. Вона не так зникла, як сховалася в інше «я», мені невідоме. Мої пусті мрії — це нове життя, із нею і Ліною, зі спокійною Гелен та її новим життям — здавалися приголомшливо дитячими. Нел, яка відчинила мені того дня, була іншою жінкою, дивною і недоступною.

На допитах вона випромінювала провину, але якусь аморфну, неконкретну. Нел і далі була віддана своїй роботі, вона наполягала на тому, що проект «Затон Утоплениць» не мав жодного стосунку до трагедії Кейті, і все ж вона випромінювала провину, вона говорила уривками речень на кшталт: «Я мала б…», чи «Ми повинні були…», чи «Я не розуміла…» Але ми, здається, так до ладу й не розібралися, що ж вона мала зробити, чого вона не розуміла. Знаючи те, що я знаю зараз, я гадаю, що її провина була пов’язана з Гендерсоном, що вона, напевно, знала чи підозрювала щось, але нічого не зробила.

Після допиту я вийшов від неї з Млина й поїхав на дачу. Я чекав її, навіть, скоріше, сподівався. І після півночі вона прийшла: не зовсім твереза, заплакана, на межі… Потім, на світанку, коли нарешті зробили все, чого хотіли одне від одного, ми вийшли до річки.

Нел була збуджена, майже маніакальна. Вона фанатично говорила про правду, про те, як вона втомилася від вигадок, що вона просто хотіла правди. Правди, усієї правди, нічого, крім правди. Я сказав їй:

— Але ж ти розумієш, чи не так? Іноді у таких випадках ніякої правди не знайти. Ми ніколи не можемо дізнатися, що відбувалося у голові Кейті.

Вона похитала головою:

— Ні, це не просто, це не просто…

Її ліва рука стиснула мою, а права малювала кола на землі.

— А чому, — прошепотіла вона, не дивлячись на мене, — твій батько далі тримає цей будинок? Чому він доглядає його отак?

— Тому що…

— Якщо сюди ходила твоя мати, якщо тут вона зраджувала його, то чому, Шоне? Геть незрозуміло.

— Не знаю, — сказав я. Я й сам не розумів, але ніколи не питав його про це. Ми не говоримо про це.