Розділ «Частина третя»

— Місіс Таунсенд… — повторила я тупо.

— Я знаю, що звучить безглуздо, — сказав він.

Але ні, не так уже й безглуздо. Або це могло би бути ймовірним. Якщо подумати. Мені ніколи й не снилося, що вона на таке здатна. Вона — нервова стара мимра, я розумію, але я ніколи не могла б уявити, що вона здатна завдати комусь фізичної шкоди.

Марк дивився на мене.

— Я щось не до кінця розумію, чи не так? Що вона зробила? Що твоя мати такого зробила з Гелен?

Я не сказала нічого. Я відвернулася. Хмара затулила сонце, і мені стало так холодно, як було під ранок удома: холодно і всередині, і зовні, наскрізь, до кісток. Я підійшла до столу і взяла браслет, потім просунула в нього пальці, вдягла на зап’ястя.

— Ну ось, — сказав він. — Я сказав. Я допоміг тобі, чи не так? Тепер твоя черга.

Моя черга. Я пішла назад до стіни, присіла і взяла цвяха. Я розвернулася до нього.

— Ліно! — сказав він, і я відчула — у тому, як він вимовив моє ім’я, як він задихався — що йому страшно. — Я допоміг тобі. Я…

— Ви думаєте, що Кейті втопилася, бо вона боялася, що я зраджу її, чи тому, що вона боялася, що моя мати зрадить її, — що хтось зрадить вас обох, і тоді всі дізнаються, і в неї будуть неприємності, і її батьки будуть у відчаї… А ви знаєте, що це насправді не так?

Він опустив голову, руками тримаючись за край столу.

— Ви знаєте, що насправді причина не в тому? Причина полягає в тому, що вона боялася за вас!

Він дивився на стіл і не рухався.

— Вона зробила це заради вас. Убила себе заради вас. А що ви зробили заради неї?

Його плечі здригнулися.

— Що ви зробили? Ви брехали, ви відбріхувалися, усе повністю заперечували, буцімто вона нічого не означає для вас, наче вона вам — ніхто! Чи не здається вам, що вона заслуговувала на краще?

Із цвяхом у руці я підступила до столу. Я чула, як він схлипує, шморгає і говорить:

— Пробач… Мені шкода, мені так шкода…. Прости мене, Господи, прости мене.

— Пізнувато вже… — сказала я. — Вам так не здається?

Я проїхав уже з півшляху, коли почався дощ, легка мжичка, яка раптом перетворилася на зливу. Видимість була майже нульова, і мені довелося сповільнитись, ледь повзти. Один із поліцейських, якого послали до будинку в Гоуїк, вийшов на зв’язок, і я ввімкнув динамік.