Розділ «Частина друга»

— Луїза, — сказав Шон. — Це має бути Луїза Віттекер.

Марк застібав валізу, коли прибув детектив. Цього разу інший, ще одна жінка, трохи старша, і не така красива.

— Сержант Ерін Морґан, — сказала вона, тиснучи руку. — Чи можу я з вами трохи поговорити?

Він не запрошував її всередину. У будинку стояв розгардіяш, та й узагалі зараз Маркові не хотілося нікого туди впускати.

— Я тут у відпустку збираюся, — сказав він. — Їду в Единбург увечері, до нареченої. Ми разом вирушаємо на кілька днів в Іспанію.

— Я ненадовго, — сказала сержант Морґан, глянувши через його плече в будинок.

Він зачинив передні двері. Розмовляли на ґанку.

Він гадав, що мова знову буде про Нел Ебботт. Адже він урешті-решт один з останніх, хто бачив її живою. Він зустрів її біля пабу, вони трохи поговорили, а потім він бачив, як вона рушила в бік Млина. Він був готовий до цієї розмови. А от до такого — ні.

— Я знаю, ви вже говорили про це, але є кілька речей, які ми повинні уточнити, — сказала поліціянтка, — щодо подій, які призвели до смерті Кейті Віттекер.

У Марка загупало серце, рот наповнився слиною.

— Що, гм… із тим?

— Я розумію, що ви мали підстави втручатися у суперечку між Ліною Ебботт і Кейті приблизно за місяць до загибелі Кейті?

У горлі в Марка пересохло. Він щосили ковтнув.

— То була не суперечка, — сказав він. Він підняв руку, затуляючи очі від сонця. — Чому… вибачте, чому про це йдеться знову? Смерть Кейті була, я так думав, кваліфікована як самогубство…

— Так, — перебила сержант, — так це було, і це не змінилося. Однак ми прийшли розібратися, чи були якісь, можливо, гм, обставини смерті Кейті, невідомі нам раніше, що могли б потребувати подальшого розслідування.

Марк різко розвернувся, відчинивши двері з такою силою, що вони знову налетіли на нього, коли він вскочив у передпокій. Лещата зімкнулися на його черепі, серце калатало, він мав вийти з-під сонця.

— Містере Гендерсоне? Що з вами?

— Зі мною усе гаразд. — Його очі адаптовувалися до темряви коридору, він знову озирнувся на неї. — Усе добре. Тільки трохи голова заболіла, і все. Від яскравого сонця…

— Може, вип’єте склянку води? — з усмішкою спитала сержант Морґан.

— Ні, — відказав він, розуміючи навіть, коли говорив, який похмурий у нього голос. — Ні, усе гаразд.