Розділ «Частина друга»

За деякий час з’явилася Ліна. Її постійний вираз обличчя, такий як у тебе, — поєднання зарозумілості й нудьги — зник. Вона зустріла Луїзу покірно, хоча я навіть не впевнена, що Луїза це помітила, бо дивилася не на Ліну — а на стіну перед собою, на дерев’яне сердечко на полиці.

Ліна сіла за стіл, підняла руки, щоб зібрати волосся у вузол на потилиці. Вона злегка звела підборіддя, ніби вже готувалася до чогось, до розпитувань. До допиту. Мене, мабуть, ніхто не помічав — вони практично не звертали на мене уваги, але я залишилася на кухні. Я стала біля куховарського столу, не розслабившись, а навшпиньки — готова за потреби втрутитися.

Луїза повільно кліпнула, і її погляд нарешті зупинився на Ліні, яка витримала його якусь секунду, а потім опустила очі.

— Мені шкода, місіс Віттекер. Мені дуже шкода.

Луїза нічого не сказала. Сльози текли зморшками на її обличчі, руслами, що їх розмило за багато місяців безутішне горе.

— Мені дуже шкода, — повторила Ліна. Вона тепер теж плакала, волосся у неї розпустилося знову, і вона мотала його на пальці, як маленька дівчинка.

— Цікаво, чи ти коли-небудь дізнаєшся, — сказала нарешті Луїза, — як це — зрозуміти, що не знаєш своєї дитини, — вона глибоко, судомно вдихнула. — У мене є всі її речі. Її одяг, її книжки, її музика. Фотографії, які вона берегла. Я знаю її друзів і людей, якими вона захоплювалася, я знала, що вона любить. Але це була не вона. Тому що я не знала, кого вона кохала. У неї було життя — ціле життя — якого я не знала. Найважливіша частина її — а я її не знала!

Ліна спробувала щось сказати, але Луїза вела далі.

— Річ у тому, Ліно, що ти могла б допомогти мені. Ти могла б сказати мені про це. Ти могла б сказати мені, щойно дізналася. Ти могли б прийти до мене й сказати мені: вашу дочку затягло у щось таке, над чим вона не владна, у те, що — ти знала, ти мала знати — що врешті стане шкідливим, небезпечним для неї.

— Але я не могла… Не могла… — знов-таки Ліна намагалася щось сказати, а Луїза знову їй цього не дала.

— Навіть якщо ти була досить сліпою, чи дурною, чи легковажною, щоб не зрозуміти, скільки проблем цим наживаєш, ти ще могла б допомогти мені. Могла б прийти до мене після того, як вона загинула, і сказати: це не ви щось не те зробили чи не зробили. Це не ваша вина, не вина вашого чоловіка. Ти могла б допомогти нам припинити зводити себе з розуму. Але ти цього не зробила. Ти вирішила цього не робити. За цей весь час ти нічого не сказала. Увесь цей час ти… І що ще гірше, навіть гірше, ніж це, ти дозволила, щоб йому… — її голос зірвався майже на вереск, а потім розвіявся у повітрі, як дим.

— Усе зійшло з рук? — закінчила Ліна. Вона вже не плакала, і хоча її голос тремтів, він був сильним, а не слабким. — Так. Я це зробила, і від того мені було жахливо. Я практично як хвора стала, але я зробила це для неї. Усе, що я зробила, я зробила для Кейті.

— Не здумай вимовляти її ім’я! — прошипіла Луїза. — Не смій!

— Кейті, Кейті, Кейті! — Ліна звелася, спираючись на стіл, схилилася майже до Луїзиного носа. — Місіс Віттекер! — вона впала назад на своє місце. — Я її любила. Ви знаєте, як я її любила. Я зробила те, чого вона хотіла від мене. Я зробила те, про що вона мене просила.

— Не тобі вирішувати, Ліно, чи приховувати щось таке важливе від мене, її матері…

— Ні, це вирішувала не я, це вирішила вона! Я знаю, ви вважаєте, що маєте право знати все, але це не так. Вона не була дитиною, вона не була маленькою дівчинкою.

— Вона була моєю маленькою дівчинкою! — стогнала, вила Луїза.

Я зауважила, що вчепилася за стіл, і теж ось-ось заплачу.

Ліна знову заговорила, у її голосі бриніло благання:

— Кейті зробила вибір. Вона прийняла рішення, і я поставилася до нього з повагою. — І тоді, ще м’якше, ніби розуміючи, що виходить на небезпечну територію: — І не тільки я. Джош так само.