Розділ «Частина друга»

Вона розвернулася до мене спиною й пішла, сказавши:

— Господи, ну ви й ненормальна!

Я стояла, дивлячись на ті літери. Я не вигадую, вони, безумовно, там були: «Л. С.». Такі штуки ти робила весь час: залишала мені написи від привидів на дзеркалі чи малювала маленькі пентаграми червоним лаком для нігтів на моїх дверях. Ти робила це, щоб налякати мене. Ти любила зводити мене з глузду, і, мабуть, розповідала їй про це. Певно, що розповідала — от і вона тепер це робить.

Чому «Л. С.»? Чому Ліббі Сітон? Чому зациклюватися на ній? Ліббі була безневинною юнкою, її потягли у воду чоловіки, які ненавиділи жінок, зваливши на неї провину за те, що самі зробили. Але ж Ліна вважає, ти пішла туди з власної волі, то чому ж Ліббі? Чому «Л. С.»?

Загорнувшись у рушник, я почалапала коридором до твоєї спальні. Там було наче так само, як раніше, тільки змінився запах у повітрі. Щось солодке — не твої парфуми, інше. Щось аж нудне, важке, схоже на відцвілі троянди. Шухляда біля ліжка була засунута, і коли я її переглянула — усе було, як і раніше, лише з одним винятком. Твоя запальничка з ініціалами Ліббі зникла. Хтось був у кімнаті. Хтось узяв її.

Я повернулася до ванни, знову вмилася, витерла літери на дзеркалі — і тут побачила, як ти стоїш позаду мене, з точно таким самим спантеличеним виразом обличчя. Я озирнулася — і Ліна підняла руки, наче захищаючись.

— Господи, Джуліє, охолоньте. Що з вами робиться?

Я похитала головою.

— Я просто… Я просто…

— Просто що? — Вона закотила очі.

— Мені потрібне повітря…

Але на першій сходинці я мало не скрикнула знову: біля хвіртки були жінки — дві, у чорному, зігнуті, якось наче переплетені. Одна з них подивилася на мене. Це була Луїза Віттекер, мати дівчинки, яка померла. Вона вирвалася від іншої, буркнувши:

— Облиш мене! Дай мені спокій! Не підходь до мене!

Інша махнула рукою їй — чи, може, мені? Потім вона розвернулася й повільно побрела провулком.

— Ах ти ж психована! — кинула їй услід Луїза, підходячи. — Вона небезпечна, ця Сейдж. Не спілкуйтеся з нею, я вам кажу. Не пускайте її на поріг! Вона брехунка й шахрайка, їй тільки й треба, що гроші, — віддихалася, похмуро зиркнула на мене. — Добре. Ви маєте настільки жахливий вигляд, як я себе почуваю.

Я відкрила рота й закрила його знову.

— Чи ваша племінниця вдома?

Я повела її в дім.

— Я її зараз приведу, — сказала я, але Луїза вже стояла під сходами й кликала Ліну.

Потім вона зайшла на кухню і сіла за стіл, чекаючи.