Розділ «Частина друга»

Луїза розмахнулася і з усієї сили вдарила Ліну по обличчю. Від стін відбилася луна. Я кинулася до жінки й схопила її за руку.

— Ні! — крикнула я. — Досить! Досить! — Я спробувала поставити її на ноги. — Вам слід піти.

— Облиште її! — відрізала Ліна. Ліва щока в неї горіла, але вираз обличчя був спокійний. — Не займайте її, Джуліє. Хай б’є, якщо хоче. Хай очі видере, за волосся тягає. Хай робить зі мною, що хоче. Яка тепер уже різниця?

Рот Луїзи був відкритий, я відчувала, як звідти кисло пахло. Я відпустила її.

— Джош нічого не сказав через тебе, — сказала вона, витираючи слину з губ. — Це ти казала йому нічого не говорити.

— Ні, місіс Віттекер, — говорила Ліна абсолютно спокійно, хоча й приклала праву руку тильним боком до щоки, аби вгамувати біль. — Це не так. Джош тримав язика за зубами через Кейті. Тому що вона попросила його. А потім, пізніше, тому що він хотів захистити вас і свого тата. Він думав, що вам від цього буде дуже важко. Знати, що її… — Вона похитала головою. — Він малий, він думав…

— Не кажи мені, що думав мій син! — сказала Луїза. — І що він хотів зробити. Просто не кажи.

Вона підняла руку до шиї — рефлекс. Ні, не рефлекс: вона схопила двома пальцями синю пташку.

— Це, — просичала вона. — Це ж не від тебе, так? — Ліна на мить завмерла, потім похитала головою. — Це від нього. Чи не так? Це він їй подарував!

Луїза відсунула стілець, деручи плитку. Вона звелася на ноги, із силою зірвала ланцюжок з шиї, кинувши його об стіл перед Ліною.

— Він подарував їй оце, а ти дозволила мені носити його на шиї!

Ліна заплющила очі на мить, знову похитавши головою. Тиха дівчинка, яка вибачалася на цій кухні кілька хвилин тому, зникла — і замість неї сидів хтось інший, старший, не до порівняння з дитиною-Луїзою, охопленою розпачем та істерикою. І я одразу чітко згадала тебе трохи молодшою за Ліну тепер — один з небагатьох спогадів, де ти мене захищаєш. У моїй школі одна вчителька звинуватила мене, ніби я взяла щось чуже, і я згадала, як ти її переконувала. Ти говорила спокійно й проникливо, не підвищувала голосу, коли казала їй, як несправедливо вона висуває бездоказові звинувачення — і вона тебе злякалася. Я згадала, як пишалася тобою тоді, і тепер у мене виникло таке саме відчуття — стало так само тепло в грудях.

Луїза почала говорити знову, дуже тихо.

— Тоді поясни, — сказала вона, сідаючи, — коли вже ти знаєш так багато. Коли розумієш так багато. Якщо Кейті кохала цього чоловіка, а він кохав її, то чому? Чому вона зробила те, що вона зробила? Що він зробив з нею? Як довів до цього?

Ліна озирнулася на мене. Вона мала переляканий вигляд, чи, може, просто з усім змирилася — я не могла розпізнати її виразу. Вона дивилася на мене якусь мить, потім заплющила очі, змахнула з них сльози. Коли вона знову заговорила, її голос був різкіший, міцніший, ніж до того.

— Він не доводив її до цього. Він нічого такого не робив, — зітхнула вона. — Ми з Кейті сперечалися, — сказала вона. — Я хотіла, щоб вона припинила це, не бачилася з ним. Мабуть, це було неправильно. Я думала, вона так потрапить у біду. Я думала… — вона похитала головою. — Я просто не хотіла, щоб вона бачила його більше.

На обличчі Луїзи спалахнуло розуміння. І я теж зрозуміла все.

— Ти погрожувала їй, — сказала я, — що розповіси.

— Так, — ледь чутно промовила Ліна. — Погрожувала.

Луїза пішла, не сказавши ні слова. Ліна сиділа нерухомо, дивлячись на річку за вікном, не плакала й не казала нічого. Я теж не знала, що їй сказати, як до неї достукатися. Я розпізнала в ній щось знайоме — те, що, напевно, було і в мене, може, і в кожного в цьому віці, якусь посутню непізнаваність.