Розділ «Частина друга»

— Її аналізи крові були негативними, Луїзо, — сказав я. — Я не знаю, як довго це… це рімато?.. Я уявлення не маю, як довго воно залишається в системі, але… — Я звівся на ноги, дістав пластиковий пакет для бутербродів із шухляди й дав Луїзі. Вона взяла флакон зі столу і вкинула в пакет. Я запечатав його.

— Ми можемо перевірити.

— І тоді ми дізнаємося, — сказала вона, знову тяжко дихаючи.

Правду кажучи, ми не дізналися б. Навіть якщо були сліди препарату в її кровоносній системі, навіть коли щось ми пропустили, це нічого вирішального нам не дало б.

— Я знаю, що вже пізно, — сказала Луїза, — але я хочу, щоб про це стало відомо. Я хочу, щоб усі знали, що зробила Нел Ебботт. — Господи, вона могла дати таблетки іншим дівчатам… Вам потрібно поговорити з вашою дружиною про це — як директорка, вона повинна знати, хто продає цю гидоту в її школі. Вам потрібно перевірити шафи школярів, потрібно…

— Луїзо, — я сів поруч із нею, — трохи повільніше. Звичайно, ми будемо сприймати це серйозно — неодмінно — але ми ніяк не можемо точно сказати, як ця пляшечка потрапила в руки Кейті. Цілком можливо, що Нел Ебботт купила таблетки для себе…

— І що? Що ви хочете сказати? Що Кейті їх украла? Як ви смієте навіть припустити таке, Шоне! Ви знали її…

Двері кухні заторохтіли — вони заїдають, особливо після дощу — і відчинилися. Прийшла Гелен, розхристана, у спортивних штанах і футболці, із розпатланим волоссям.

— Що відбувається? Луїзо, що трапилося?

Луїза похитала головою, але нічого не відповіла. Вона закрила обличчя руками.

Я встав і сказав Гелен, не підвищуючи голосу:

— Будь ласка, лягай спати. Далі немає про що турбуватися.

— Але…

— Мені просто потрібно трохи поговорити з Луїзою. Усе гаразд. Іди нагору.

— Добре, — сказала вона обережно, дивлячись на жінку, яка тихо схлипувала за нашим кухонним столом. — Якщо ти певний…

— Цілком певний.

Гелен тихо вийшла з кухні, причинивши за собою двері. Луїза витерла очі. Вона якось дивно на мене глянула, мабуть, гадаючи, де була Гелен. Я міг би пояснити: вона погано спить, у мого батька теж іноді безсоння, іноді вони сидять разом, розгадують кросворди, слухають радіо. Я міг би це пояснити, але мені раптом це здалося обтяжливим, тому я натомість сказав:

— Я не думаю, що Кейті крала щось, Луїзо. Звичайно, ні. Але вона могла б… Не знаю, підняти цю пляшечку, замислившись. Може, з цікавості. Ви кажете, що це було в кишені куртки? Може, вона її підняла й забула.

— Моя дочка не бере нічого з чужих будинків, — кисло відповіла Луїза, і я кивнув. Немає сенсу сперечатися про це.

— Я завтра із самого ранку цим займуся. Відішлю у лабораторію, і ми знову перевіримо за аналізами крові Кейті. Якщо я пропустив щось, Луїзо…